На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері
Слово «однаково» змусило Андрія глянути на матір так, що вона мимоволі відступила. Він нагадав: одного сина в день повноліття позбавили дому, а другого в двадцять три роки й далі утримують і виправдовують. Віра Степанівна звично заперечила, що Кирило молодший і йому завжди було важче.
Андрій повернувся до брата й запропонував назвати хоч одну справжню трудність. Мати виконувала його бажання, захищала в будь-якому конфлікті й ніколи не вимагала самостійності. Кирило дивився в підлогу: він відчував, наскільки невигідно прозвучить будь-яка відповідь.
Найдивовижнішим Андрій вважав щире переконання матері, що старший син існує заради добробуту молодшого. Вона не бачила абсурду у вимозі віддати Кирилові дім, бо з дитинства сприймала жертви Андрія як природний порядок речей. Віра Степанівна підвищила голос і наказала припинити невдячні промови, знову нагадавши, що народила його.
Андрій не сперечався з фактом народження. Але виростив себе, підтримував і вивів у люди він сам. Мати давала йому необхідну їжу й одяг, постійно підкреслюючи, яким тяжким тягарем це є. Тепер подібні витрати не робили її господинею його життя.
Він підійшов ближче й попросив слухати уважно. Цей дім належить йому й Софії. Сім років Андрій ішов до нього — спочатку в мріях, потім у заощадженнях і нарешті в справжньому будівництві. Тут немає жодної кімнати, яку він готовий подарувати людині, що сміялася, коли старшого брата виганяли.
Говорячи це, Андрій згадував не загальну вартість дому, а ціну кожного окремого кроку. Згадував опухлі долоні після складу, сон над підручниками, найманий куток і продукти, від яких доводилося відмовлятися заради заощаджень. Мати бачила готові стіни й просторі кімнати, але не хотіла помічати років, укладених у них. Для неї чужа праця миттєво перетворювалася на сімейне майно, щойно могла принести користь Кирилові.
Віра Степанівна знову поскаржилася, що Кирилові ніде жити. Андрій відповів: це проблема дорослого Кирила. Нехай працює, збирає, винаймає житло й одного дня будує своє, як довелося робити йому. На заперечення, що старший зобов’язаний допомагати молодшому, Андрій твердо сказав, що нічого не винен людям, які колись відмовили йому в допомозі.
Не домігшись результату доводами, мати дістала хустинку й перейшла до сліз. Вона назвала себе старою й хворою жінкою, якій потрібна підтримка, а не жорстокі докори. Андрій спитав, яку саме підтримку слід вважати спробою відібрати дім у сина й віддати Кирилові.
Мати поправила: не відібрати, а передати сім’ї, щоб простір використовувався за призначенням. Андрій указав, що дім уже служить своєму призначенню — у ньому живуть господарі. Віра Степанівна відразу нагадала про відсутність дітей, ніби це позбавляло подружжя права на власні кімнати.
Досі Софія мовчала, не бажаючи втручатися в болісну сімейну суперечку. Тепер вона спокійно попросила свекруху закрити тему, бо чоловік явно засмучений. Віра Степанівна різко повернулася до невістки й заявила, що нормальна людина не відмовляє рідним у допомозі.
Андрій повторив цей вислів із гіркою усмішкою. Просити людину віддати житло, до якого вона йшла сім років, мати називала нормою. Слово «віддати» вона знову замінила на «поступитися», але суть від цього не змінилася: все, як завжди, призначалося Кирилові…
