На вечорі мільйонерів чоловік соромився своєї дружини, але вже за хвилину вся зала підвелася зі своїх місць

— Давайте краще поговоримо про щось інше, — не витримала майстриня.

Брюнетка здивовано звела брови.

— А що такого? Ми нікого не ображаємо, просто називаємо речі своїми іменами. У таких колах треба вміти себе подати.

У цю мить двері салону відчинилися. Увійшла висока елегантна жінка в дорогому світлому пальті. Оксана відразу впізнала Ірину Павлівну Остапенко, дружину відомого банкіра. Рік тому та організувала великий аукціон, кошти з якого повністю перерахували фонду «Шанс на дитинство».

Ірина Павлівна привіталася зі знайомими й підтвердила, що ввечері буде на прийомі. На запитання про вбрання вона відповіла, що замовила синю сукню у відомого модельєра спеціально для цього випадку. Дорогою до свого крісла її погляд зустрівся в дзеркалі з поглядом Оксани. Жінка сповільнила крок і насупилася, намагаючись пригадати, де бачила це обличчя.

— Перепрошую, ми раніше не зустрічалися? — спитала вона.

У Оксани пришвидшився пульс.

— Можливо, ви мене з кимось сплутали.

Ірина Павлівна відійшла, однак і далі нишком поглядала в її бік. Тим часом майстриня закінчила укладку. Волосся м’яко обрамляло обличчя, підкреслюючи великі очі, і Оксана з подивом побачила у відображенні не змучену хатніми клопотами жінку, а спокійну, стримано вродливу гостю урочистого вечора.

— Вам дуже пасує, — щиро сказала майстриня. — У вас напрочуд добрий погляд. Упевнена, сьогодні ви матимете гідніший вигляд за багатьох.

Позаду почулося насмішкувате фиркання, але дівчина не відвела очей. Оксана подякувала їй, розплатилася й попрямувала до виходу. Майже біля самих дверей Ірина Павлівна знову окликнула її.

— Зачекайте. Ви ж пов’язані з благодійністю? Я рідко помиляюся в обличчях.

— Так, працюю в цій сфері.

— У якій організації?

Оксана вагалася лише секунду.

— У фонді «Шанс на дитинство».

Ірина Павлівна завмерла. Упізнавання миттєво змінило її обличчя.

— То ви… Невже ви сама…

Оксана вже вийшла на вулицю. Крізь скляні двері вона помітила, як Ірина Павлівна щось квапливо пояснює іншим і як обидві пліткарки одночасно повертаються до виходу. Дощ іще мрячив. Оксана підняла комір і поспішила до зупинки.

До вечора залишалося кілька годин. Треба було знайти сукню, зручні туфлі й невелику сумочку. Але думки поверталися до одного: розповісти Вадимові все до початку прийому чи дозволити йому почути її ім’я разом із сотнями гостей.

У кишені завібрував телефон. Дарина написала, що вже сьогодні ввечері всі нарешті побачать людину, яку працівники фонду між собою називали своїм ангелом. Оксана не відповіла. Слово «слава» звучало чужорідно поруч із її життям, наповненим прибиранням, пранням і зауваженнями чоловіка. Вона ніколи не прагнула відомості. Їй хотілося лише, щоб у дітей з’являвся шанс.

Вадим побачив дружину повністю вдягненою лише перед самим виходом. Затримав на ній погляд довше, ніж зазвичай, але похвали не пролунало. Він поправив краватку, спитав, чи не надто проста в неї сукня, і нагадав, що в залі не можна привертати до себе зайвої уваги.

До центрального готелю вони приїхали вже в сутінках. Вестибюль сяяв кришталем і відполірованим каменем, м’яке світло відбивалося у високих дзеркалах. Оксана на мить зупинилася, звикаючи до блиску й шуму. Нові туфлі вже натирали п’яти, а лаконічна чорна сукня, куплена у звичайному торговельному центрі, здавалася надто скромною серед розкішних убрань.

Вадим одразу взяв її під лікоть.

— Не стій посеред проходу, — процідив він, майже не розтискаючи губ. — Одразу видно, що ти не звикла бувати в пристойних місцях.

Навколо проходили ошатні пари. Багато облич Оксана знала з публікацій і телепередач, але чимало людей були знайомі їй особисто — тільки чоловік про ці зустрічі не здогадувався.

Позаду пролунав радісний чоловічий голос. До них підійшов колега Вадима, який тримав під руку світловолосу жінку із салону.

— Нарешті ти познайомиш нас із дружиною! — вигукнув чоловік.

Усмішка Вадима помітно напружилася.

— Оксано, це Олег Дмитрович Коваленко, керівник нашого маркетингового відділу. А це його дружина Лариса.

Лариса повільно оглянула Оксану від туфель до зачіски. У погляді по черзі відбилися впізнавання, ніяковість і бажання зберегти зверхність.

— Дуже приємно, — мовила вона з натягнутою люб’язністю. — Я чомусь уявляла вас вищою.

— Перепрошую? — Оксана не зрозуміла, жарт це чи навмисна грубість.

— Чоловіки люблять прикрашати чесноти своїх дружин, — розсміялася Лариса. — Вадим так багато хорошого про вас розповідав.

Оксана подивилася на чоловіка. Їй важко було уявити, щоб за всі ці роки він бодай раз озвався про неї перед колегами з щирим теплом. Вадим поспішно запропонував пройти до зали, пославшись на реєстрацію, що починалася.

За розчиненими дверима відкривалася величезна банкетна зала. На круглих столах стояли живі квіти, срібні прибори й келихи з тонкого скла, зі сцени лунала камерна музика. Оксана повільно озирнулася, упізнаючи тих, кому раніше допомагала, з ким обговорювала проєкти й збирала кошти.

Вадим, навпаки, узявся пошепки пояснювати їй, хто є хто, ніби проводив екскурсію для цілковито необізнаної людини.

— Бачиш чоловіка в першому ряду? Це Степан Леонідович Яремчук, дуже впливовий громадський діяч. Поруч Андрій Васильович Бондар, власник мережі готелів.

Оксана кивнула. Рік тому Андрій Васильович безоплатно надав цілий поверх однієї зі своїх будівель батькам дітей, які приїжджали на тривале лікування. Договір уклали на два роки, і всі перемовини він вів саме з нею.

— А жінка в золотому — Лідія Миколаївна Савчук, — провадив Вадим. — Її родина контролює величезну частину промислового бізнесу.

У цю мить Лідія Миколаївна повернула голову. Її погляд затримався на Оксані, а обличчя виразило подив. Вадим цього не помітив.

— Подивися, як вдягаються дружини серйозних людей, — сказав він. — Он Ірина Павлівна Остапенко в синьому. Одна її сукня напевно коштує більше, ніж ти заробляєш за рік.

Ірина Павлівна розмовляла біля бару з кількома жінками й час від часу дивилася на Оксану. Тепер вона вже точно знала, хто прийшов разом із Вадимом, але не поспішала наближатися.

— А в червоному — Галина Романівна Терещенко, дружина керівника місцевої адміністрації. У неї ще й власна мережа магазинів.

Оксана пам’ятала, як два місяці тому Галина Романівна плакала в її кабінеті. Онукові жінки була потрібна складна операція за кордоном, і фонд узяв на себе всі витрати й організаційні питання. Вадим бачив лише дороге вбрання й становище її родини. За кожним знайомим обличчям Оксана бачила історію дитини…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇