На весіллі наречений прошепотів мені жорстоку правду, але моя відповідь змінила все

Я не відвела погляду. Не опустила голови. Не дозволила жодній сльозі з’явитися на очах. Я просто подивилася на нього прямо — спокійно, уважно, майже з цікавістю. А потім ледь усміхнулася.

На обличчі Артема майнула тінь розгубленості. Такого повороту він не очікував. У його сценарії я мала зламатися.

Поки ведучий церемонії продовжував говорити про вірність, любов і взаємну повагу, я зробила крок убік. Поруч стояв запрошений розпорядник вечора з мікрофоном у руці — він готувався передати його гостям для привітань. Я спокійно забрала мікрофон із його ослаблих пальців. Чоловік ошелешено кліпнув, але не встиг нічого сказати.

Залою прокотилася тиша. Музика обірвалася. Перешіптування стихли. Погляди сотень людей вп’ялися в мене. Батько сидів у першому ряду й дивився так, ніби хотів схопитися, але не розумів, що відбувається. А батько Артема, Віктор Громов, навпаки, трохи подався вперед. У його очах з’явився небезпечний інтерес.

Я піднесла мікрофон до губ.

Артем дивився на мене вже без колишньої впевненості. Його обличчя стрімко втрачало колір.

— Що ти робиш? — прошипів він, ледь ворушачи губами.

Я не відповіла. Лише вдихнула глибше й вимовила два слова — голосно, виразно, так, щоб вони вдарили в кожен куток цієї зали:

— Гру закінчено.

На мить усе ніби завмерло. Здавалося, навіть повітря перестало рухатися.

А потім зала зірвалася з місця. Хтось скрикнув. Хтось почав перешіптуватися надто голосно. Кілька гостей підвелися, намагаючись зрозуміти, жарт це чи катастрофа. Музиканти розгублено переглядалися, не знаючи, чи продовжувати грати.

Мій батько, Павло Морозов, зблід, але залишився сидіти. Зате Віктор Громов схопився майже одразу. Його обличчя спотворилося від люті, і вся показна шляхетність миттю зникла..

Артем схопив мене за лікоть. Його пальці так боляче вп’ялися в шкіру, що я ледь не скривилася.

— Ти збожеволіла?..