На весіллі свекруха зажадала мої квартири, але одна відповідь нареченої змінила долю всієї родини

«Печатка Романа Петровича Литвиненка. Знаю цю людину. На жаль, не з чуток».

«Кілька років тому його ледь не позбавили ліцензії за схожу історію з довіреністю на автомобіль, але тоді якось вдалося зам’яти справу, відбувся попередженням». Я перепитала по батькові, уже підозрюючи недобрий збіг, і Андрій Михайлович, звірившись із відкритим на екрані реєстром, підтвердив: Роман Петрович Литвиненко доводився Людмилі Петрівні молодшим двоюрідним братом, тим самим родичем, про якого вона, вочевидь, і говорила телефоном того вечора, коли я випадково підслухала розмову про терміновий борг.

Картина, яка до цього моменту залишалася не до кінця ясною, тепер складалася в єдине ціле з майже механічною точністю. Людмила Петрівна вклала сімейні гроші в якесь сумнівне підприємство, організоване, судячи з усього, тим самим братом-нотаріусом. Гроші почали танути швидше, ніж очікувалося, строк повернення наближався.

А брат, замість того щоб чесно визнати провал схеми, запропонував значно простіший, хоч і відверто злочинний вихід — оформити фіктивну довіреність на мою квартиру від мого імені, скориставшись доступом Світлани до моїх особистих документів, які та час від часу бачила в офісі студії, допомагаючи матері з паперами. Я набрала номер Тетяни Андріївни, представилася й коротко виклала їй усе, що вдалося з’ясувати. Вона уважно вислухала, подякувала за оперативність і повідомила, що банк уже надіслав офіційний запит для перевірки використаного нотаріального бланка, а матеріали справи найближчими днями передадуть до поліції для перевірки на предмет шахрайства.

Я, слухаючи її діловий, позбавлений будь-якої сентиментальності голос, виразно усвідомила, що відчуваю не злорадство й не жагу помсти, а радше втомлене, майже відсторонене полегшення людини, для якої черговий шматок головоломки нарешті став на своє законне місце, не залишивши по собі нічого, крім необхідності довести формальності до кінця. Через два дні мене викликали до відділку поліції для надання офіційних свідчень. Молодий слідчий, явно не звиклий до справ, де потерпіла приходить із повністю підготовленим пакетом документів і чіткою, послідовною хронологією подій, лише здивовано похитав головою, переглядаючи мої записи, і зауважив: «Зазвичай людям у подібній ситуації потрібно кілька зустрічей, щоб пригадати й до ладу викласти всі деталі, а ви, здається, розклали все по поличках ще до нашої розмови».

Я пояснила йому коротко, що звичка фіксувати факти й дати — частина моєї професії, де будь-яка усна домовленість без документального підтвердження рано чи пізно обертається або втраченими грошима, або зіпсованими стосунками з клієнтом. Того ж дня, уже ближче до вечора, мені зателефонувала незнайома жінка, яка представилася журналісткою одного з місцевих видань, що спеціалізуються на світській хроніці, і, явно розраховуючи на емоційні подробиці скандального весілля, яке не відбулося, попросила дати короткий коментар для статті. Я ввічливо, але твердо відповіла, що не маю наміру обговорювати особисте життя в пресі, і запропонувала їй натомість, якщо видання справді цікавиться цією історією, звернутися по офіційні коментарі до банку й слідчих органів, які вже мають у своєму розпорядженні всі необхідні факти.

Журналістка, трохи розчарована відсутністю сенсаційних подробиць із перших уст, подякувала за приділений час і поклала слухавку. А я подумки пораділа власному давньому правилу ніколи не змішувати особисті потрясіння з публічною увагою, якою б спокусливою іноді не здавалася можливість виговоритися стороннім людям. У самій студії, куди я заїхала близько полудня, щоб забрати потрібні для поліції копії договорів, мене зустріла незвична тиша.

Працівники, які зазвичай звикли до мого ділового, трохи відстороненого керівництва, тепер поглядали на мене з обережною цікавістю, явно вже поінформовані про вчорашні події через якісь свої канали. Я не стала влаштовувати загальних зборів із поясненнями й вибаченнями, слушно розсудивши, що особисте життя керівниці не зобов’язане ставати предметом колективного обговорення. Але помітила, як молодий архітектор Богдан, який до того працював переважно під безпосереднім наглядом Дмитра, самостійно, без жодної підказки, перерозподілив між колегами частину незакритих завдань за об’єктом, за який раніше відповідав мій колишній наречений.

Невелика, але промовиста деталь, яка показала мені, що студія здатна пережити це раптове скорочення штату значно спокійніше, ніж я побоювалася. Ірина, яка приїхала до студії на обід разом із готовим звітом за вчорашніми операціями, застала мене саме за складанням офіційної заяви до поліції і, пробігши очима документ, зауважила своїм незмінно сухим тоном: «Написано бездоганно, ніби ти все життя нічим іншим і не займалася, крім подання заяв про шахрайство родичів».

Я мимоволі всміхнулася цьому зауваженню, визнавши, що справді складаю подібні папери значно впевненіше, ніж весільні тости. А Ірина, остаточно переконавшись, що я в порядку й здатна тверезо мислити, перейшла до значно прозаїчніших робочих питань. «Хто тепер обійме вакантну посаду креативного директора? І що робити з текстильними зразками, які залишилися після Людмили Петрівни на складі студії?» «Посаду креативного директора закриємо протягом місяця нормальним конкурсом, — відповіла я. — А зразки можна сміливо викидати, бо за весь час роботи вони так жодного разу й не знадобилися на жодному реальному об’єкті».

Ірина розуміюче кивнула, а потім, трохи помовчавши, додала вже обережнішим тоном, явно готуючись до незручної розмови: «Раз уже ми заговорили про майбутнє компанії, тобі не здається, що після вчорашнього вечора саме час нарешті обговорити моє партнерство офіційно, а не лише на словах? Я тягну операційку студії майже стільки ж років, скільки й ти сама, і, здається, вчора остаточно довела, що вмію діяти в кризу не гірше за тебе». Я на мить замислилася, згадуючи всі ці роки, коли саме холодна ділова хватка Ірини не раз рятувала студію від наслідків моїх надто емоційних рішень…👉Продовження, натисніть на кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇