На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

— Хлопчику, — покликала вона неголосно. — Ти хіба не на цю електричку? Запізнишся.

Він звів голову. Очі в нього були світло-сірі, з темним обідком навколо зіниць. Зовсім не дитячі очі: насторожені, втомлені, надто серйозні для куртки з білою плямою і для купки монет у худій долоні. Років десять, може, одинадцять. Щоки запалі, на шиї з-під розстебнутої блискавки виднівся розтягнутий комір старої шкільної водолазки.

— Не на цю, — відповів він. — Мені далі їхати.

— Куди далі?

Він помовчав, ніби перевіряв, чи можна їй це знати.

— У місто, яке раніше називалося інакше, — сказав нарешті. — Дід так казав. Старою назвою. Тепер у нього інше ім’я, я знаю.

Оксана Павлівна прикинула відстань. Дорога була не близька, з пересадкою; квиток туди коштував для дитини цілий статок, якщо все його багатство вміщалося в одній маленькій долоні.

— А скільки в тебе грошей?

Хлопчик розтулив кулак. На долоні лежало кілька великих монет і гірка дрібніших. На вигляд — хіба що на булочку й чай.

— У мене ще паперові є, — швидко сказав він і притиснув руку до грудей. — Просто все одно не вистачає. Тітка сказала, має вистачити. А тут кажуть — мало.

— Тітка тебе самого відправила?

— Вона на роботі. У неї зміна. Я сам. Я вже великий.

Він вимовив це з такою напруженою готовністю захищатися, ніби не раз чув, як дорослі на цих словах починають зітхати, хитати головою й одразу вирішувати за нього все життя. Оксана Павлівна не зітхнула. Вона опустилася поруч на лаву; дерево скрипнуло й віддало холодом крізь пальто.

— Мене Оксаною Павлівною звати. А тебе?

— Лука.

— Лука, — повторила вона. — Гарне ім’я. У нас у родині так одного прадіда звали.

Він нічого не сказав, тільки обережно згріб монети назад.

— Слухай, Лука. У мене є трохи готівки. Я збиралася дещо купити онукам, але магазин іще зачинений, та й не горить воно. Давай я додам тобі на квиток.

Хлопчик різко мотнув головою. Чубчик хльоснув його по лобі.

— Не треба. Я не жебрак.

— А я й не подаю. Я можу дати в борг.

— Я не поверну, — сказав він зовсім серйозно. — Я далеко їду.

— А назад поїдеш?

Він замислився. Долоня його чомусь притислася до грудей дужче, і тільки тепер Оксана помітила під курткою кут довгого, пожовклого конверта.

— Не знаю, — відповів він тихіше. — Як вийде. Я пообіцяв. Раз пообіцяв, треба зробити.

— Що ж ти пообіцяв?

Лука довго мовчав. Повз протягли візок із мішками; коліщатка деренчали по плитці. У залі очікування тоненько пискнуло немовля й одразу стихло, ніби мати притисла його до себе. Хлопчик дивився в підлогу, на носки своїх мокрих черевиків.

— Дідові пообіцяв, — сказав він нарешті. — Знайти одну людину. На прізвище Дорошенко. Дід велів передати йому дещо. Я прізвище знаю і місто знаю. Адреси нема. Дід не пам’ятав, давно це було.

— Дід твій де зараз?

Лука ковтнув. На тонкій шиї сіпнувся кадик.

— Помер. Місяць тому.

Оксана Павлівна сиділа поруч і раптом відчула, як під лівою ключицею холодно стиснулася знайома точка. Зазвичай у такі хвилини вона шукала в кишені маленьку пластинку таблеток, але зараз не ворухнулася. Не при дитині. Не тепер.

— Місяць тому, — повторив хлопчик, ніби мусив назвати точніше. — Двадцять восьмого. Я зробив уроки, прийшов додому, а він на дивані. Газета на грудях лежала. Я спершу подумав, що спить…