На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Біля дверей квартири Оксані відразу здалося, що всередині порожньо. Так і було. Богдана не виявилося ні в кімнаті, ні на кухні, ні в спальні. На кухонному столі під сільничкою у вигляді курки лежав аркуш із блокнота. Знайомий рівний почерк:

«Оксано. Поїхав до сестри в інше селище. Повернуся завтра. Не дзвони. Богдан».

Вона прочитала записку двічі. Потім склала її вчетверо й сунула в кишеню халата. За всі роки Богдан жодного разу не їхав із дому отак — без розмови, без пояснень, без своєї звичної буркотливої ґрунтовності. Навіть до сестри вони їздили після тижневих обговорень: що взяти, коли виїхати, хто нагодує кота. А тут — «не дзвони». Два слова. Тихі, як усе в нього, але ляпас від них однаково пік довго…

Лука сидів у кімнаті на дивані, не знявши куртки. На колінах у нього лежав жовтий конверт, тепер уже без фотографії. Знімок залишився в Остапа Андрійовича — той не взяв його до рук, але й не повернув.

Оксана сіла поруч, поклала долоню хлопчикові на плече. Вони сиділи в сутінковій кімнаті вдвох: літня жінка в драпових складках пальта і худий хлопчик у надто великій синій куртці. У квартирі, де вперше за тридцять років не було Богдана, тиша здавалася не спокоєм, а порожньою кімнатою, до якої страшно зайти.

Ніч не приходила. Лука заснув швидко, як засинають діти після довгого, важкого дня: обличчям у подушку, міцно затиснувши край ковдри. Оксана постояла у дверях, прислухалася до рівного дихання і повернулася на кухню. Налила валер’янки в склянку — спершу кілька крапель, потім додала ще. Випила. Легше не стало.

Слова Остапа Андрійовича стояли в голові, ніби висічені на камені: «Він сам знав, за що мене покинув». Вона намагалася згадати батькові розповіді. Їх було мало. Павло Григорович умів говорити про господарство, про сусідів, про хліб, про те, як правильно гострити ніж, як вибирати картоплю на посадку. Про війну — майже ніколи. А якщо й починав, то швидко звертав убік, ніби перед ним була не пам’ять, а урвище.

Близько пів на другу Оксана підвелася. Накинула халат і пішла до комори — вузької комірчини в кінці коридору, де на верхніх полицях стояли банки з соліннями, а внизу, за старою прасувальною дошкою, вже багато років лежала батькова фанерна валіза. Після похорону вона збиралася розібрати її. У перший рік не змогла. Потім усе відкладала. Потім звикла до того, що вона існує в темряві, як закрита частина її власної пам’яті.

Валіза була перев’язана білизняною мотузкою навхрест. Вузол — батьків, подвійний, хитрий. Оксана довго вовтузилася з ним, поки пальці не згадали, як Павло Григорович показував їй у дитинстві: не тягнути, а послаблювати петлю. Нарешті мотузка піддалася.

Світло в коморі було тьмяне, від маленької лампочки під бляшаним ковпаком. Пахло нафталіном, сухою тканиною, пилом і ще чимось — не запахом речі, а запахом часу. Зверху лежали старі газети з нафталіновими кульками. Під ними — сірий батьків піджак із військовими планками. Оксана відклала його обережно, ніби батько міг відчути недбалість.

Нижче були сорочки, складені матір’ю перед похороном. А на самому дні, важка, щільна, майже жива, лежала шинель…