На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Старий завмер. Потім повернувся вже до хлопчика і довго дивився на його обличчя. Зморшки біля очей здригнулися.

— Яшчин онук, — сказав він тихо. — Бойка Яшки. Значить, третій наш теж сюди добрався.

Він помовчав, ніби прислухаючись до далекого голосу.

— А сам Яків живий?

Лука ковтнув.

— Місяць як нема.

Остап Андрійович заплющив очі. Мовчання тривало довго, надто довго для дитини, яка стояла посеред чужої палати й чекала, чи виконано її обіцянку. Потім старий розплющив очі.

— Підійди.

Лука ступив ближче. Остап Андрійович підняв сухі долоні, взяв хлопчика за обличчя, обережно повернув праворуч, ліворуч. Його пальці були легкі й прохолодні, як старі гілочки.

— На вилицю схожий. Очі інші. У Якова були блакитні, зовсім прозорі.

— У мене в маму, кажуть, — відповів Лука.

— У маму, то в маму.

Старий відпустив його і знову опустив руки на плед. На секунду здавалося, що в палаті відчинилася кватирка й впустила з минулого слабке, але живе повітря. Потім вона знову зачинилася.

— А ти, Коваленко, даремно приїхала, — сказав він, не дивлячись на Оксану. — Не треба було тобі сюди. Я вже сам якось. Залишилося дотерпіти трохи.

— Остапе Андрійовичу, я не знаю, що між вами було. Але…

— Іди, доню. Хлопця бережи. Він своє зробив. Дід не дарма його послав, я це бачу. А нам із тобою говорити нема про що.

Він замовк так остаточно, що Оксана зрозуміла: зараз із нього вже не витягти жодного слова. Лука обережно поклав жовтий конверт на тумбочку біля ліжка. Старий не повернув голови.

У коридорі запах вареної капусти став густішим. Жінка в реєстратурі знову в’язала, тепер уже зеленою ниткою. Вона глянула на них, але нічого не спитала.

Назад їхали мовчки. У старому автобусі вони сиділи на тих самих місцях. Лука весь час дивився у вікно, але Оксана бачила, що він не помічає ні полів, ні зупинок, ні людей при дорозі. Уже на під’їзді до міста він тихо спитав:

— Тітко Оксано, що значить: «він сам знав, за що мене покинув»?

— Не знаю, маленький.

— Це про мого діда?

— Справді не знаю.

Вона сказала чесно. І це було гірше за будь-яку відповідь.

Більше Лука не питав. Тільки перед самим автовокзалом обережно поклав свою маленьку долоню їй на руку й тримав так до зупинки. Рука була холодна й легка, але в цьому жесті було прохання не йти, навіть якщо дорослий світ знову виявився заплутаним…