На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт
— Заходь, — сказала вона й міцно обійняла Олесю. — Я вчора ніби відчувала, що ти приїдеш. Постелила в гостьовій.
— Дякую, — прошепотіла Олеся, відчуваючи, як від простої людської турботи знову підступають сльози.
Квартира Світлани й Павла була простора, світла, з гостьовою кімнатою, де зазвичай ночували родичі. Тепер ця кімната стала для Олесі тимчасовим прихистком. Павло був на роботі, і жінки пройшли на кухню. Світлана поставила чайник, дістала горнятка, не квапила, не ставила запитань одразу. Чекала, доки Олеся сама зможе говорити.
За чаєм Олеся розповіла все: як Роман повернувся вночі, як їв торт і знову називав її образу відсутністю почуття гумору, як уранці прийшла Ганна Петрівна, показала фотографію з її розгубленим обличчям, як почалася сварка і як прозвучали слова про «нікому не потрібну» дружину.
Світлана слухала, стискаючи горнятко обома руками.
— Ти правильно зробила, що пішла, — сказала вона нарешті. — Це вже не сім’я, Лесю. Це болото, де тебе щодня потроху топлять, а потім дивуються, чому ти не усміхаєшся.
— Сім років, — тихо сказала Олеся. — Сім років я жила так і вважала, що це просто особливості характеру. Його, її, мого. Я навіть не одразу зрозуміла, наскільки все ненормально.
— Може, колись ти справді любила його, — м’яко сказала Світлана. — Але любов не має перетворювати людину на мішень.
— Я не знаю, що робити далі.
Олеся обхопила долонями гаряче горнятко. Тепло не доходило до пальців.
— Переночую у вас, потім, може, до мами. Якщо піду назавжди, треба буде думати про квартиру, гроші, роботу… Все одразу.
— Залишишся в нас стільки, скільки треба, — твердо сказала Світлана. — Ми з Павлом учора це обговорили. Ти не повинна повертатися, поки сама не зрозумієш, чого хочеш. Не чого хоче Роман, не чого хоче його мати, а ти.
— Дякую, Світ.
— І перше, що тобі потрібно, — телефон. Без зв’язку зараз ніяк.
— Я не хочу витрачатися. Якщо доведеться знімати житло…
— Тоді візьмеш мій старий.
Світлана підвелася, пішла в кімнату й повернулася зі смартфоном у чохлі.
— Я місяць тому купила новий, цей лежить без діла. Працює нормально. Вставиш сім-картку — і будеш на зв’язку.
Олеся взяла телефон обережно, ніби це був не ґаджет, а знак, що світ не складається тільки з Романа й Ганни Петрівни.
— Я поверну, коли зможу купити свій.
— Не починай, — відмахнулася Світлана. — Вважай нормальним подарунком на ювілей. Без знущання.
Коли телефон увімкнувся й Олеся переставила сім-картку, на екрані посипалися сповіщення. Пропущені дзвінки від Романа. Повідомлення — одне за одним.
«Ти де?»
«Чому не береш слухавку?»
«Ти у Світлани?»
«Мама каже, ти перегинаєш».
«Повертайся, досить ображатися».
І останнє: «Що мені на вечерю приготувати?»
Олеся несподівано засміялася. Сміх вийшов короткий і гіркий. Ось вона, справжня тривога Романа: не її сльози, не її приниження, не те, що дружина пішла з дому. Вечеря.
— Не відповідай, — сказала Світлана, зазирнувши через плече.
— Не буду.
День минув у тихих розмовах і побутових дрібницях. Світлана то пропонувала розібрати білизну, то поставити суп варитися, то просто сиділа поруч, не вимагаючи рішень. Олеся допомагала, бо механічні дії заспокоювали краще за будь-які поради. Та в глибині вона розуміла: рано чи пізно доведеться назвати те, що відбувається, своїм іменем і вирішити, повертатися чи ні туди, де її біль розклали перед гостями як святкову забаву.
Увечері прийшов Павло. Він обійняв Олесю по-дружньому, без ніяковості.
— Радію, що ти тут. Залишайся скільки треба.
За вечерею вони говорили про найближчі дні. Олеся вирішила взяти на роботі кілька відгулів — благо відпустку вона давно не використала. Павло запропонував з’їздити на дачу знайомих, де тихо й ніхто не діставатиме дзвінками.
— Дякую, але я залишуся в місті, — сказала Олеся. — Не хочу ховатися.
Після вечері Павло пішов дивитися матч, Світлана сіла за ноутбук, а Олеся вийшла на балкон. Вечірнє місто світилося вікнами. За кожним — чуже життя, чужі вечері, чужі розмови. Вона раптом подумала, скільки жінок просто зараз сидять у таких самих кухнях і переконують себе, що «нічого страшного», що «він не хотів», що «треба потерпіти». І від цієї думки стало водночас сумно й холодно.
Телефон завібрував. Роман.
Олеся довго дивилася на екран, потім усе-таки відповіла…
