На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

Підготовка до ювілею почалася за два тижні. Олеся складала списки гостей, передзвонювала колегам, уточнювала, хто прийде з подружжям, прикидала меню й кількість посуду. Вона хотіла, щоб свято вийшло теплим, без зайвої помпезності, але з тим затишком, який лишається в пам’яті. Роман запропонував святкувати вдома.

— Навіщо нам кудись іти? — переконував він. — Квартира велика, всі помістяться. Мама сказала, що допоможе з готуванням.

Олеся знала ціну такої допомоги. Ганна Петрівна приходила не допомагати, а наводити порядок: переставляла банки, критикувала ножі, «виправляла» нарізку, зітхала над кожною стравою й зрештою оголошувала, що без неї все б розвалилося. Але сперечатися Олеся не стала. Їй здавалося, що якщо заради справжньої уваги чоловіка треба пережити кілька годин свекрушиних зауважень, вона впорається.

За три дні до свята Ганна Петрівна надіслала повідомлення, що приїде «закупитися по-людськи». У призначений ранок вона з’явилася з величезною сумкою на коліщатках і поглядом людини, якій наперед усе не подобається.

— Вам, молодим, тільки список дай, — сказала вона з порога. — Накупите всякої дурні, а про головне забудете.

Вони провели майже весь день у магазинах. Олеся хотіла легкі закуски, овочі, сир, кілька салатів без важкого майонезу. Ганна Петрівна наполягла на «справжньому святковому столі»: продукти для ситних салатів, м’ясна закуска, мариновані овочі, нарізка «як у людей». Вона говорила впевнено, не терплячи заперечень, і Олеся поступово перестала сперечатися, складаючи в кошик те, що свекруха вважала обов’язковим.

У черзі біля каси Ганна Петрівна несподівано нахилилася до неї.

— А ти хоч здогадуєшся, що Ромчик тобі приготував?

— Ні, — зізналася Олеся. — Він тримає інтригу.

— І правильно, — свекруха вдоволено хмикнула. — Здивування буде що треба. Такого ти точно не чекаєш.

У голосі її майнуло щось гостре — чи то передчуття, чи то зловтіха. Олеся помітила це й одразу відмахнулася. Ганна Петрівна завжди розмовляла так, ніби будь-яке чуже свято все одно належить їй. Нічого нового.

Увечері, коли вони вдома розбирали покупки, грюкнули вхідні двері. Повернувся Роман — веселий, розчервонілий від морозу, з маленьким пакетом у руці. Побачивши Олесю, він швидко запхав пакет у кишеню куртки.

— Привіт, мої красуні! — голосно сказав він і підхопив матір за талію.

Ганна Петрівна зойкнула, коли син закрутив її посеред кухні.

— Ромчику, ну що ти, постав мене! З глузду з’їхав!

Олесю він обійняв уже інакше — коротко, майже мимохідь, цьомнув у щоку й одразу взявся за пакети. Коли свекруха вийшла у ванну, Роман нахилився до дружини й прошепотів:

— Залишилося зовсім трохи, Лесю. Ти точно будеш у шоці.

Наступного дня її телефон остаточно здох. Олеся якраз чистила картоплю для салату, коли екран мигнув, згас і більше не подав ознак життя. Вона натискала кнопки, ставила його на зарядку, витягала й вставляла дріт, але все було марно.

— Ром, телефон помер, — сказала вона за вечерею. — Зовсім. Навіть не вмикається.

— Яка прикрість, — озвався він з усмішкою, яку погано сховав за горнятком. — А може, це знак? Завтра в тебе день народження. Раптом доля натякає.

Олеся опустила очі, щоб не видати радості. Тепер вона майже не сумнівалася. Усе сходилося: питання, таємні розмови, пакет у комірчині, загадкова усмішка. Роман справді купив їй новий телефон. Вона ледве втрималася, щоб не обійняти його просто за столом…