Начальник був певен, що до ранку жінка стане поступливішою, аж поки не відчинив важкі двері

Свідомість поверталася поступово. Спершу Дарина відчула сирість під щокою, потім почула розмірене крапання й важке дихання десь поруч. Коли вдалося розплющити очі, їх обпекло яскраве світло самотньої лампи. Вона лежала на бетонній підлозі в підвалі старого службового корпусу біля зовнішнього периметра; вздовж стін тяглися старі труби, руки були зв’язані, а кожен рух відгукувався болем у плечах.

— Отямилася? Тоді почнемо, — промовив чоловічий голос.

До неї підійшов чоловік у дорогому костюмі. Форми на ньому не було, лише невеликий службовий знак, який Дарина не встигла розгледіти. Він назвав її повне ім’я, правильно вказав вік — двадцять чотири роки — і з насмішкою охарактеризував як молодшу співробітницю, яка вирішила дізнатися надто багато.

Дарина мовчала. Чоловік пообіцяв спершу з’ясувати, які відомості вона зібрала і кому встигла їх передати, а потім зробити так, щоб вона зникла, як і інші незручні люди. З кишені він неквапливо дістав плоскогубці. Його спільник увімкнув відеокамеру.

Над головою пролунав оглушливий гуркіт. Лампа луснула, підвал поринув у темряву, а двері з тріском розчинилися. До приміщення вдерлися озброєні люди в темному захисному спорядженні. Розпізнавальних знаків на них не було, але діяли вони злагоджено й цілилися лише в викрадачів.

— Усім на підлогу! Зброю кинути!

У темряві пролунали крики, глухі удари й дзенькіт зброї, що впала. Один із викрадачів спробував схопитися за пістолет, але його збили ударом приклада. Дарина розрізняла лише тіні, що рухалися у світлі з коридору, аж поки чиїсь міцні руки обережно не підняли її з бетону.

— Жива? — запитав поруч спокійний голос.

Вона спробувала кивнути.

— Ми отримали твоє повідомлення. Ми люди Філіна. Відтоді як ти вийшла на зв’язок, за тобою спостерігали. Ти розуміла, у що втрутилася, і все одно не здалася. Тепер ти не сама.

Її швидко вивели з підвалу й провели старим службовим тунелем, що виходив до дороги за зовнішнім периметром. Потім був темний мікроавтобус, курна дорога й кілька годин їзди в цілковитій тиші. Дарина не ставила запитань: після підвалу всі сили йшли лише на те, щоб знову не знепритомніти.

Машина зупинилася біля непримітного будинку. У простій кімнаті, схожій на охайно облаштований підвал, були лампа, вода, стіл і чисте ліжко. Там на неї чекав розмову з людиною, з якою вона не розраховувала знову перетнутися після п’ятої камери…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇