Начальник виправної установи наказав негайно привести ув’язнену до себе в кабінет. Коли вона вийшла звідти, ледь трималася на ногах…

Ліза дістала нову куртку. Майже таку саму за фасоном, як стара, тільки теплу, гарну, добротну. У пакеті були й інші речі — прості, потрібні, підібрані з несподіваною турботою.

— Мені незручно, — тихо сказала Вероніка. — Я не працюю. Я не зможу зараз повернути гроші.

— Віро, перестань. Кирило зробив це від щирого серця. Хочеш його образити? Це просто речі. Носи.

Вероніка довго вагалася, а потім усе-таки приміряла куртку. Та сіла ідеально. Жінка повернулася до дзеркала, провела долонею по рукаву, і в очах у неї вперше за довгий час з’явився живий блиск.

— Тобі дуже пасує, — усміхнулася Ліза. — Справді. І колір до очей личить.

— Як мені його віддячити?

— Носи. Для нього це буде найкраща подяка.

— Добре, — сказала Вероніка й іще раз подивилася на себе в дзеркало. — Носитиму.

Пізніше Ліза запропонувала:

— Може, залишишся в мене? Місця вистачає. І мені веселіше.

— Лізо, я не можу користуватися твоєю добротою. І добротою Кирила теж.

— Мені важливо знати, що ти в безпеці. Якщо ти знову підеш на вулицю, я спати перестану. Поживи, поки ми щось не вигадаємо.

— Мені потрібна робота. Я не хочу бути нахлібницею. Ти мене годуєш, Кирило вже вдягає. Я повинна сама щось робити.

— То живемо?