«Народиш мені сина — озолочу!» — кинув безплідний мільйонер

Зима в Наталі була така. Кімната дев’ять метрів у сусідньому місті. У глухої баби Люби за вісім тисяч на місяць і миття під’їзду.

Три ліжечка, збиті з одного старого, знайденого біля смітника. Сусід дядько Петро розпиляв і збив наново. Узяв пляшкою.

Нічна робота. Мила торговий центр. З двадцять третьої нуль-нуль до шостої.

Дітей на ці години забирала баба Люба. Садовила біля себе й дивилася з ними телевізор без звуку, бо оглухла ще кілька десятиліть тому, а діти під мерехтіння екрана спали. Удень Наталя спала чотири години. Уривками між годуваннями. Потім прання в тазику. Гарячої води в будинку не було з листопада.

Руки в неї стали як наждак. Коли вона гладила дітей по голівках, доводилося робити це тильним боком долоні, щоб не дряпати. Мати після операції телефонувала з рідного села щонеділі.

— Наталю, голос у тебе якийсь. Ти їси взагалі?

— Їм, мамо. У нас тут усе добре. Велике місто, великі зарплати.

— А онуків коли покажеш?

— Влітку, мамо. Влітку приїдемо.

Вона клала слухавку й сиділа хвилину, поклавши обидві руки на стіл, долонями догори, як кладуть порожні долоні дуже втомлені люди. Потім вставала. Годувати, прати, мити, жити.

Дітей звали Артем, Дмитро й Надія. По батькові у свідоцтвах стояли: Миронович і Миронівна. Реєстраторка у службі реєстрації здивувалася.

— Батька не записано, а по батькові таке рідкісне. Зазвичай по дідові дають.

Наталя відповіла:

— По батькові й даю. Батько є. Він просто поки що про це не знає…