Різне

Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині

У середу він прийшов додому о сьомій і приніс із собою папку з паперами. Якісь креслення. Вона побачила їх краєм ока, поки він проходив через кухню.

Розгорнув їх на обідньому столі. Притиснув кути чашкою і склянкою. Сів вивчати.

Оля обходила його стороною, накривала на стіл, обережно відсувала креслення, звільняла місце для тарілок.

— Що це? — спитала вона, не втрималася.

— Проєкт парку. Центральна алея, — сказав він, не відриваючись від паперу. — Замовник хоче симетрію, а рельєф не дозволяє. Три тижні вже.

Вона поставила тарілку, подивилася на креслення. Дві паралельні лінії алеї, між ними схематичні дерева. Ліворуч рельєф ішов униз, це було видно за позначками.

— А якщо не симетрію, а ритм? — сказала вона.

Він підвів голову.

— Що?

— Симетрія — це коли ліва сторона повторює праву. А ритм — коли елементи повторюються з однаковим інтервалом, але не обов’язково дзеркально. Рельєф можна обіграти перепадом: з одного боку дерева вищі, з другого нижчі, але відстань між ними однакова. Око читає це як порядок.

Він дивився на неї.

— Ви три роки вчилися на архітектора, — сказав він повільно.

— Два з половиною, — поправила вона. — Але ландшафт у нас вів хороший викладач.

Він знову подивився на креслення. Узяв олівець — вона не бачила, щоб він малював раніше, — і провів кілька ліній. Мовчки.

Вона спостерігала, як він працює. Швидко, впевнено, без зайвих рухів.

— Сядьте, — сказав він раптом.

— Навіщо?

— Покажіть, що мали на увазі.

Вона секунду повагалася. Потім сіла не на своє звичне місце, а поруч із ним, щоб бачити креслення під тим самим кутом. Узяв олівець, який він відклав.

Почала пояснювати. Показувала точки на кресленні, говорила про перепад, про те, як працює візуальна вага дерева на різній висоті. Він слухав.

Не перебивав. Іноді ставив запитання — короткі, точні. Вона відповідала.

Вони просиділи так майже годину. Вечеря охолола. Вона це помітила й нічого не сказала.

Коли вона замовкла, він дивився на креслення, на якому тепер було кілька її олівцевих позначок і кілька його.

— Це працює, — сказав він.

Не їй — собі. Просто вголос.

— Рада допомогти.

— Ви не здобули архітектурної освіти, — сказав він, повернувшись до неї. — Це неправильно.

— Життя іноді йде не за планом.

— Можна поновитися.

— Можна, — погодилася вона. — Колись.

Він дивився на неї, і вона раптом зрозуміла, що вони сидять дуже близько. Майже плече до плеча.

Вона встала. Взяла його тарілку.

— Розігрію.

— Не треба, — сказав він. — Холодне теж нормально.

Вони поїли мовчки, але це було інше мовчання. Не те напружене, що було в перші тижні, і не те байдужне, коли просто нема про що говорити. Щось посередині.

У п’ятницю вона поїхала в клініку навідати матір. Її мати, 61-річна Галина Іванівна, з тією особливою прямотою в характері, яку не згинає навіть лікарня, сиділа в кріслі біля вікна й уважно дивилася на Олю.

— Ти змінилася, — сказала вона.

— Я нормально виглядаю.

— Я не про зовнішність. Ти думаєш про щось?

— Мамо, я завжди думаю про щось.

— Про когось, — поправила Галина Іванівна. — Це інше обличчя.

Оля промовчала. Мати дивилася на неї ще секунду. Потім переключилася на яблука, які Оля привезла.

— Господар дому, він який?

— Складна людина.

— Але непогана?

Оля взяла яблуко, почала чистити. Мати не любила їсти зі шкіркою.

— Непогана, — сказала вона після паузи. — Просто закрита. Щось у нього сталося, він відтоді закрився.

— Це лікується, — сказала мати.