Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

Майже бігла. Шкутильгання зникло. Адреналін убив біль.

Темрява зімкнулася за ними. Вони бігли. По рейках.

По шпалах. По воді. Максим рахував кроки.

Сто. Двісті. Триста.

Поворот. Чотириста. Вода по коліна.

Холод. Начхати. Бігти.

Позаду — крик. Гучний. Гулкий.

Підсилений кам’яними стінами. Чужий голос. Команда.

Потім — другий крик. І звук, який Максим упізнав би з тисячі. Важкий, утробний хлопок.

Займання. Вибух ударив по вухах навіть тут, за п’ятсот метрів від підземної зали. Стіни тунелю здригнулися.

Зі стелі посипалася крихта. Пил. Хвиля гарячого повітря штовхнула в спину.

Григорій Ілліч. Три бочки керосину. Бетонна кімната.

Без вентиляції. Катя спіткнулася. Упала на коліна.

Максим підняв її, перекинув через плече. Легка. Самі кістки та папери за пазухою.

Побіг. Ноги місили воду, серце гупало в ребра, стеля тиснула. Повітря закінчувалося, дим тягнувся тунелем, наздоганяв.

Світло. Попереду. Сіре.

Тьмяне. Вихід. Максим вискочив зі штольні й упав на землю.

Катя скотилася з його плеча. Вони лежали на камінні, на іржавих рейках, під відкритим небом і дихали. Дим валив із тунелю чорним стовпом.

Гелікоптера не було. Полетів. Або сів десь.

Собак не чути. Тихо. Максим підвів голову.

Небо сіре. Хмари низькі. Пахло дощем.

Перед ними схил, порослий лісом. Унизу долина. Річка.

Широка, спокійна, з піщаними мілинами. Свобода. Якщо це слово взагалі щось означає для двох утікачів посеред глушини, без їжі, без взуття, без нічого, крім ножа, порожньої ракетниці й пачки документів під брудним халатом.

Катя сіла, витерла обличчя. Подивилася на дим, що виповзав зі штольні. — Він знав, що не вийде, — сказала вона.

— Від самого початку знав, тому й чекав тут. Не мене чекав, чекав, щоб їх зупинити. Максим промовчав.

Що тут скажеш? Він підвівся, простягнув їй руку. — Треба йти.

До річки. Потім вниз за течією. До найближчого житла — дні шляху.

Але ми дійдемо. Катя взяла його руку. Підвелася.

— Навіщо тобі це? — спитала вона. — Ти міг піти сам.

На болоті міг кинути. Біля рудника міг кинути. У тунелі міг кинути.

Навіщо тобі я? Навіщо тобі мої документи, моя війна, мої проблеми? Максим подивився на неї.

Брудна, боса, побита, з чужою таємницею під халатом, із мертвим другом за спиною, з цілою машиною, яка хоче її стерти. — Бо я сидів чотири роки за те, чого не робив, — сказав він. — І жодна людина не встала й не сказала правду.

Жодна. Усі мовчали. Усі дивилися в підлогу.

Я згнив би там, і нікому не було б діла. Він помовчав. — А ти встала.

Ти сказала правду, і тебе за це замкнули в підвалі. І ти видряпалася звідти нігтями. Ти — та людина, якої в мене не було.

Я не кину тебе. Не тому, що хороший, а тому, що інакше все це, вся ця втеча, весь цей ліс, усі ці чотири доби не мають сенсу. Катя дивилася на нього.

Довго. Потім кивнула. Вони спустилися до річки.

Вода — холодна, світла, швидка. Максим зрубав ножем дві жердини, зв’язав лозою. Не пліт, так, настил, щоб триматися на воді…