Неочікуваний фінал однієї рятувальної операції в Лісі

Катя зняла халат, обгорнула ним документи, затягла вузлом, притисла до грудей. Вони зайшли у воду. Течія підхопила, понесла.

Максим гріб жердиною, утримуючи напрямок. Катя лежала на настилі, вчепившись побілілими пальцями. Річка несла їх на схід.

Геть від рудника, геть від диму, геть від усього. За дві години Максим побачив на березі хатину. Маленьку, почорнілу.

Мисливське зимів’я. Порожнє. Він підвів настил до берега, витяг Катю.

Вони дійшли до хатини. Усередині нари, пічка, сокира в кутку. На полиці — сірники в бляшанці й пів мішка сухарів.

Максим розтопив піч. Вогонь узявся, загув у димарі. Тепло пішло хатою.

Живе, сухе, справжнє. Катя сиділа біля печі й тримала руки над вогнем. Пальці тремтіли.

— Дійдемо, — сказав Максим. — Дійдемо, — повторила вона. Вони провели в зимів’ї ніч.

Уранці рушили вниз за течією, ішли сім днів, їли сухарі, ловили рибу руками на мілині, пили воду зі струмків. На третій день Катя перестала шкутильгати. На п’ятий Максим почув далекий гудок.

Потяг. Залізниця. На восьмий день вони вийшли до напівстанка.

Маленька будівля, забита навхрест дошками. Але рейки блискучі. Значить, ходять склади.

Катя розв’язала вузол, перевірила документи. Сухі, цілі, все на місці. — Мені треба до столиці, — сказала вона.

— Є одна людина, журналіст. Він опублікує. — Тебе шукають.

— Знаю. — У столиці знайдуть насамперед. — Значить, треба встигнути раніше.

Максим дивився на рейки, блискучі нитки, що йшли в обидва боки, на захід і на схід. Усе його життя зараз зводилося до цієї розвилки. Схід, далекі землі, глушина, зникнення.

Те, заради чого він тікав. Захід, мегаполіс, люди, небезпека. Все, від чого він тікав.

— Я піду з тобою, — сказав він. Катя подивилася на нього. — Ти не зобов’язаний…

— Я знаю. Товарний склад прогуркотів через напівстанок на світанку. Довгий, безкінечний, навантажений лісом.

Максим підсадив Катю у відкритий вагон. Заплигнув сам. Вони лягли на колоди, що пахли смолою й хвоєю.

Потяг ніс їх на захід. Дикий ліс відступав. Небо світлішало.

Катя притискала до грудей згорток із документами. Максим лежав поруч і дивився в небо. Уперше за чотири роки він їхав кудись не тому, що його везли, а тому, що вибрав сам.

Стук коліс, запах хвої, вітер в обличчя. Позаду — ліс, собаки, тунель і людина, яка лишилася у вогні, щоб вони могли піти. Попереду — все інше.