Невістка вирішила господарювати в моїй квартирі, не підозрюючи, що там на неї чекає неприємний сюрприз

— Матвію, від сьогодні записуйте всіх, хто піднімається до мене. Повністю. Ім’я, документ, час. Особливо Ліку Серову і всіх, хто буде з нею.

Він уважно подивився на мене.

— Щось сталося?

— Поки що ні. Але може статися.

— Зрозумів, Ніно Аркадіївно. Телефонуватиму відразу.

Далі почалося очікування.

Найтяжче — не з’ясовувати стосунки. Не кидатися до сина. Не кричати. А чекати, коли чужа самовпевненість зробить зайвий крок.

І він стався швидко.

За два дні я була в магазині. Звичайний ранок: молоко, крупа, яблука, хліб. Телефон завібрував. Сповіщення: рух у вітальні.

Я відкрила застосунок.

На екрані була Ліка.

Сама.

Вона повільно пройшла кімнатою, відчинила буфет, дістала папки, стала фотографувати документи. Потім зайшла до спальні, відчинила шафу, знайшла скриньку. Взяла золоту каблучку — подарунок мого чоловіка — і поклала в сумку.

Я стояла між стелажами, а візок із продуктами відкотилася вбік. Руки тремтіли. Але в голові було ясно: це вже не відчуття. Це доказ.

Увечері зателефонував Артем.

— Мамо, Ліка каже, ти її уникаєш. Вона до тебе з добром, а ти поводишся холодно.

— Артеме, як вона сьогодні потрапила до моєї квартири?

Він замовк.

— Що?

— Вона була в мене вдень. Відчиняла буфет, фотографувала документи, взяла каблучку зі скриньки. Як вона зайшла?

Пауза стала довгою.

— Вона заходила по книжку, яку ти їй давала. Ти просто забула.

— Я не давала їй книжок. І в мене стоять камери.

Тепер замовк і він.

— Камери? Мамо, це вже ненормально. Стежити за сім’єю?

— Ненормально — заходити в чужу квартиру й брати чужі речі.

— Ти стала підозріливою. Може, тобі справді варто поговорити зі спеціалістом? Це вік, утома…

— Це безпека.

— Ти накручуєш себе. Ліка хоче допомогти.

— Допомога не приходить таємно з чужим ключем.

Я поклала слухавку. Ми все одно не почули б одне одного.

Записи я відразу надіслала Марині: вітальня, спальня, скринька, документи, час, дата. За кілька хвилин вона зателефонувала.

— Чудово. Обличчя видно, дію видно, час є. Матвій підтвердить вхід. Ніно, головне — не зриватися. Нехай продовжують. Що більше кроків вони зроблять, то міцнішою буде наша позиція.

— Мені хочеться закричати.

— Саме цього вони й чекають. Жінку, яка кричить, легко назвати неврівноваженою. А спокійну жінку з відео, журналами й експертизами — вже ні.

Після розмови я заварила простий чорний чай і довго сиділа на кухні. Дихала. Дивилася на чашку. Вчилася не хапатися за телефон.

Нехай думають, що я нічого не бачу.

А я бачила все…