Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Піднявшись до Марини, Ірина сіла біля неї й узяла її за руку.

— Подивися на мене. Світлану Петрівну пам’ятаєш?

— Так. Вона подарувала мені книжку про коней на день народження.

— Я була ще молодша за тебе, коли вона врятувала мені життя. Сьогодні я їй це повернула. Більше нічого. А писатимуть люди — хай пишуть.

Марина кивнула, не випускаючи бабусиної руки.

Заснути вночі Ірина не змогла. У темряві повертався той п’ятничний приїзд до Світлани Петрівни, два тижні тому: банка власного айвового варення, кухонне вікно, звичні три удари й іще два після паузи. За шибкою ніхто не з’явився. Замість учительки на ґанок вийшла Оксана, причинила за собою двері.

— Ірино, більше до нас не приходьте, — вимовила вона майже чемно, без роздратування.

— Чому ж?

— Світлані Петрівні нездужається, їй лікар прописав спокій. Ви її тривожите. Після вас тиск піднімається.

— Це вона вам сказала?

— Так. Просила подякувати вам і передати, щоб ви більше не приходили. — Оксана витримала паузу. — І ще: після вашого останнього візиту зникли її золоті сережки з гранатами. Подарунок чоловіка. Я вас ні в чому не звинувачую, але самі розумієте…

Банку Ірина лишила на сходинці. Не відповівши, повернулася й пішла. Від образи цілий тиждень не могла взятися до роботи. Дзвінка від Світлани Петрівни так і не дочекалася — жодного. Отже, Оксана, мабуть, не збрехала. З віком люди змінюються, стають лякливими, прислухаються до тих, хто постійно поруч. Тепер біля вчительки щодня була невістка.

Але цієї ночі Ірина думала інакше. А якщо Світлана Петрівна нічого не знала? Якщо їй самій сказали щось про Ірину? Останніми тижнями її телефон майже весь час був вимкнений. Ірина помітила це ще під час першої спроби додзвонитися після розмови на ґанку, тільки тоді не надала значення.

Вранці вона підвезла Марину до автобуса на Кам’янку, а сама попрямувала до Березівки. За школою, біля самого краю села, починалися сади; там і стояв будинок учительки.

Коли в дев’яності розпався колгосп і старі яблуні почали рубати на дрова, Світлана Петрівна орендувала сорок гектарів занедбаного саду. Згодом викупила землю й посадила нові дерева. Тепер «Сади Мельник» знали по всій області: саджанці, яблука, варення, сидр у темному склі з білими етикетками. У сезон працювали двадцять людей. Були свій цех і склад, а контору розмістили в колишній будівлі правління.

Останніми роками господиня майже не займалася підприємством. Керував Микола, Оксанин брат: близько семи років тому він прийшов із грошима й пропозиціями, вклався в будівництво нового цеху й отримав частку. Із його сестрою Віктор познайомився через нього.

Ірина лишила позашляховик біля школи. До будинку не під’їхала — вибрала стежку за садом, з якої проглядався двір. Пояснити собі, навіщо йде, вона не могла. Може, хотілося ще раз побачити кухонне вікно.

У дворі стояли близько десяти туго набитих, зав’язаних чорних мішків. Поруч були складені книжки, перев’язані мотузкою, старий торшер із бахромою, коробка з посудом і ще одна коробка. Серед речей Ірина побачила крісло-гойдалку, в якому Світлана Петрівна вечорами сиділа на веранді. Незнайомий робітник, що стояв до неї спиною на ґанку, один за одним відносив мішки до великого металевого контейнера біля хвіртки.

Ірина завмерла за кущем смородини. Учора Світлану Петрівну ховали, а сьогодні з дому вже виносили її речі — хоча ніхто ще не знав, чи виживе господиня. Вона дивилася, як робітник і далі тягає мішки, і не виходила зі схованки.

З останнім мішком робітник упорався, закурив і поїхав на синьому пікапі. Двір спорожнів. Ірина зачекала хвилину, потім іще одну й безшумно підійшла до контейнера. Заглянувши туди, відразу впізнала чайник.

Поверх мішків, завалившись набік, лежав пузатий мідний чайник із пом’ятою кришкою. Довгий носик вигинався, дерев’яна ручка була обмотана мотузкою. Ще у вісімдесяті Світлана Петрівна купила його на міському барахолці, почорнілий від часу, і принесла Ірининому батькові. Після лудіння й полірування вона тільки ахнула.

Кожні кілька років чайник знову потрапляв до їхньої майстерні: спершу до батька, потім до Павла, потім до неї. Востаннє Ірина покривала його оловом три тижні тому — за тиждень до того, як Оксана зустріла її на ґанку.

Вона витягла чайник, зняла кришку й зазирнула всередину. Для стороннього він виглядав би чистим старим чайником, навіть незвично чистим. Але Ірину вчив Павло, Павла — його батько, а того — дід; ремесло передавалося з покоління в покоління далі, ніж сягала пам’ять…