Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

Добру полуду Ірина знала. Два шари на гарячій міді, обробленій нашатирем, тримаються роками. Чай, окріп, накип їм не страшні. Помий губкою із содою — і за рік, і за два поверхня сяятиме, як срібло. Тут же покриття, якому було всього три тижні, виявилося місцями стертим.

По дну й нижній частині стінок, де зазвичай стояла вода, срібло змінювалося рудими плямами міді. Часті паралельні подряпини могли лишитися від піску або металевої мочалки. Так посуд не миють. Його довго, з силою, з озлобленням відтирали зсередини — ніби намагалися змити сліди.

Ірина понюхала чайник: тільки сода й хлорка. Перевернувши його, взялася розглядати носик. Там, біля з’єднання з корпусом, у стінці були просвердлені маленькі отвори — ситечко, що не давало чаїнкам потрапляти в чашку. Таке робили в старих мідних чайниках.

Згадалося, як Павло вперше показував їй ці дірочки.

— Тут, Ірино, найбільше бруду збирається. Підібратися неможливо, от і не чистить ніхто. Усе тут і лишається.

Вона повернула носик до світла. Отвори закупорили не чаїнки: у них сидів щільний сірувато-білий наліт, ніби в щілинах засохла крейда.

Позаду грюкнули автомобільні дверцята. Перш ніж озирнутися, Ірина сховала чайник у полотняну сумку до кліщів і накрила хусткою.

Біля хвіртки стояв Микола — кремезний, невисокий, у дорогій стьобаній жилетці, з акуратно підстриженою борідкою, уже торкнутою сивиною. На руці блищав масивний перстень із чорним каменем. Пізніше Ірина не раз помічала, що під час розмови він крутить його великим пальцем тієї ж руки.

— Навіщо ти сюди припхалася?

— Проходила повз.

— Проходила, значить, — він повернув перстень. — Слухай сюди, Ірино, чи як тебе там. Учора цирк влаштувала — ну, бог розсудить. Може, твої циганські вуха й справді щось уловили. Тільки попадись мені ще біля саду, контори чи цього дому — поліцію викличу. Скажу, рилася в смітті, виглядала, що б украсти. Повірять мені. Пояснювати чому?

— Не треба. Розумію.

— Тямуща, значить. У сумці що?

— Інструменти.

— Показуй.

Ірина довго дивилася на нього. Потім неквапом розкрила сумку й показала кліщі. Учора ними вона витягла цвяхи з труни свекрухи його сестри.

Микола перевів погляд з інструмента на її обличчя. Вочевидь, щось у тому обличчі змусило його відступити.

— Іди звідси.

Вона йшла повільно й не озиралася. Чайник із кожним кроком бив по стегну. Зараз гукне, зажадає витрусити сумку — і все пропало. Але Микола промовчав.

У Кам’янці відділок поліції містився в жовтій двоповерховій будівлі з облупленими колонами. Майже дві години Ірина просиділа в коридорі на жорсткому стільці. Нарешті черговий повідомив, що її вислухає слідча, яка приїхала з обласного центру. Вона працювала не в цьому відділку: їй передали повідомлення лікарні й тимчасово надали тут кабінет.

Зайцева виявилася коротко стриженою жінкою років тридцяти, у сірому светрі під горло. Блокнот у неї був такий маленький, що скидався на іграшковий. Вона робила в ньому крихітні олівцеві записи, потім діставала з кишені маленьку стругачку, підточувала олівець і обережно струшувала стружку в порожню чашку з-під кави.

Ні подиву, ні цікавості Ірина в її погляді не побачила.

— Отже, ви Ірина, яка була на цвинтарі. Сідайте. Я збиралася вас розшукати.

Сівши, Ірина дістала чайник і поставила між ними.

— Що ви принесли? — спитала Зайцева.

— Чайник Світлани Петрівни. Вранці його разом із її речами викинули в контейнер біля будинку.

— Ви забрали його зі сміття?

— Так.

— Для чого?

Ірина почала пояснювати, чому принесла чайник. Три тижні тому вона сама покрила його полудою й знала, скільки тримається добре покриття на гарячій міді, обробленій нашатирем. Розповіла, що побачила всередині: стерті плями, руду мідь, часті подряпини на дні й нижній стінці, а в носику — щільний наліт, що забив ситечко. Зайцева не перебивала й час від часу робила записи. Потім узяла чайник, покрутила в руках, оглянула зсередини, зазирнула в носик і поставила назад на стіл.

— Ви усвідомлюєте, що щойно зробили?

— Доставила доказ.

— Доставили річ, яку підняли зі сміття голими руками. Ні понятих, ні протоколу, ні знімків. Три години вона пробула у вашій сумці зі слюсарним інструментом. Захисник скаже: підібрали невідомо де, розчинити всередині могли що завгодно, та й чайник узагалі інший. — Зайцева помовчала. — До того ж ви з ним працювали. Для вас він свій. Ваші відбитки всюди. Уявляєте, як це можна витлумачити?

— Уявляю. Тільки якби я лишила його там — уже вивезли б на смітник. Тоді у вас не було б узагалі нічого…