Ніхто не вірив Ірині, але вона намагалася зупинити похорон учительки, почувши умовний стукіт із труни

— Жінко…

Ірина підвела голову. Перед лавкою стояв високий худий чоловік у зеленому хірургічному одязі й розстебнутій куртці. На довгій шиї під час мовлення ходив кадик. Замість фонендоскопа з неї звисав шнурок із ключами.

— Це ви орудували кліщами на цвинтарі? Я Гончар, чергую в реанімації.

Не спитавши дозволу, він сів поруч. Витяг сигарету, але вогню не підніс, лишив її між пальцями.

— Мені треба дещо сказати, а поговорити ні з ким. Рідні слухати не хочуть: невістка запевняє, що сама все розуміє, син зараз узагалі нічого не сприймає.

Ірина мовчки чекала.

— Думаю, вона лишиться жива. Обіцяти не можу, але шанси радше добрі. Ще пів години — і я б цього не сказав. — Він помовчав. — Тільки це не летаргія. Її, правду кажучи, майже й не трапляється. Тут тяжке отруєння ліками: вони різко сповільнюють дихання й роботу серця. Людина здається мертвою. Не послухаєш як слід, довго, не знімеш кардіограму — можеш прийняти за померлу. Особливо якщо хочеш помилитися.

— Хто дав їй ці ліки? — спитала Ірина.

— За словами невістки, у неї були снодійні таблетки, призначені дільничним. Могла переплутати дозу, прийняти зайве. Старі люди, буває, плутають. — Гончар нарешті глянув на співрозмовницю; очі в нього були запалені, червоні. — Я маю повідомити поліцію і вже це зробив. Але скажу чесно: рідні заявлять, що вона сама випила забагато, дільничний посилатиметься на темну кімнату й пізній нічний виклик. Тоді все можуть звести до недбалості. Догана, можливо, звільнення. На тому й скінчиться.

— Не приймала вона снодійного. Ніколи, — сказала Ірина. — Від нього, казала, голова як ватяна, а вранці їй треба в сад. М’ятний чай вона пила.

Лікар довго дивився на неї. Кивнув, ніби запам’ятав щось важливе.

— Час мені назад. — Він підвівся. — Вам краще йти додому. Однаково пройти не дадуть: невістка попросила відмітити, щоб вас не пропускали.

Гончар пішов, сховавши незапалену сигарету за вухо. Проводжаючи його поглядом, Ірина подумала: мабуть, уже багато разів намагався кинути.

Біля залізниці, на околиці колишнього радгоспного селища, лишалося всього три родини з табору, що колись осів тут. Молоді роз’їхалися хто куди, старі лежали за Березівкою, там, де за тридцять років виросла ціла циганська вулиця з чорних надгробків. Ірина жила в міцному цегляному будинку, який збудував Павло. Він же прибудував широке ґанок і перетворив сарай на майстерню.

У майстерні все ще стояв його горн. На цвяхах висіли молотки й кліщі, у шухляді лежали газетні згортки з олов’яними прутками, поряд — нашатир, сірий, як старий цукор. Після смерті Павла чотири роки тому ніхто не сумнівався: працювати тут більше нікому. У котлярів лудінням займалися чоловіки, а Денис влаштувався на будову в іншому місті й додому повертатися не збирався.

За місяць після похорону завідувачка їдальні районної лікарні привезла тріснутий казан. У ньому варили кашу для цілого відділення.

— Ірино, допоможи. До весни нового нам не дадуть. Павло ж завжди брався нам лудити.

Сорок років Ірина бачила, як Павло лудить посуд, і незліченну кількість разів подавала йому потрібний інструмент. Після розмови із завідувачкою вона сама розпалила горн і взялася за тріснутий казан. Із першого разу вийшло кепсько. Потім стало виходити краще, а далі завідувачка привезла ще два казани. Так Ірина й лишилася в майстерні сама: лудила самовари, мідні ковші, варильні казани, тази для варення. Мідного посуду тепер було мало, роботи теж, але разом із пенсією цих грошей вистачало їм із онукою.

На ґанку чекала Марина — худенька, смаглява, з довгою чорною косою й серйозним обличчям. Їй було п’ятнадцять, вона вчилася в дев’ятому класі в Кам’янці. До бабусі потрапила після відходу матері: дружина Дениса покинула родину, коли доньці було три роки, а сам він працював із ранку до ночі.

— Бабусю, це все правда? Дівчата мені відео переслали. Ти там навколішки, потім кришку труни піднімають… Хтось вас знімав.

Ірина зупинилася на сходинці. Про цвинтар онука вже знала; пізніше з’ясувалося, що знала вся округа.

— Так.

— Там уже пів тисячі переглядів. І коментарі… — Марина відвела погляд. — Усяке пишуть.

— Що саме?

— Ніби цигани її самі отруїли, а потім усе підлаштували заради грошей. Але ж це неправда, бабусю?…