Нова медсестра викликала в колег глузування, але вчинок пораненого солдата змусив усіх замовкнути

— Ні, — він ледь помітно похитав головою. — Тепер почули й інші.

Альона підійшла до крісла і в одну мить стала колишньою — зібраною, діловою, точною. Вона оцінила колір його обличчя, дихання, положення руки, напруження в плечі.

— Досить. У палату.

І от тут Савін уперше побачив перед собою зовсім іншу Альону.

Не тиху новеньку. Не жінку, яка мовчки розкладає бинти. Не людину, над якою можна поблажливо пожартувати. Перед ними стояла медсестра, здатна керувати ситуацією без крику й метушні.

— На повороті повільніше, — сказала вона санітарові. — Капітанові не можна тряски. Орлове, перевірте, будь ласка, пов’язку після транспортування. Бєлове, тиск треба зняти одразу, як повернемо його в палату.

Вона говорила майже неголосно.

Але ніхто не заперечив.

Орлов машинально підійшов і оглянув пов’язку. Бєлов кивнув і пішов по тонометр. Савін кілька секунд стояв, не розуміючи, чим зайняти руки, а потім сам підхопив стійку з крапельницею, яку санітар ледь не зачепив плечем.

Капітан слабо повернув голову до Альони.

— Ви не змінилися.

— А ви все такий самий упертий, — сказала вона тихо.

На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Отже, ще живий.

— Саме так. Тому мовчіть і бережіть сили.

Крісло знову покотилося коридором.

Коли капітана відвезли, ординаторська вже не здавалася колишньою. Недавні жарти, кинуті ніби між іншим, повисли в повітрі липким і важким осадом. Кожен пам’ятав свої слова. І тепер ці слова звучали зовсім інакше.

Орлов першим повернувся до столу. Взяв планшет, подивився на екран, але, судячи з очей, не бачив жодної цифри.

— Хто вона? — нарешті спитав він.

Бєлов промовчав….