Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

Жінку-лікарку звали Галина Миронівна. П’ятдесят із лишком років, майже двадцять із них у колонії. Вона ходила по бараках із таким утомленим спокоєм, який буває в людей, що давно перестали дивуватися чужим виразкам, температурі, синцям, скаргам і брехні. Куратор сказав про неї коротко: якщо зовсім притисне, вона зможе передати сигнал. Деталей їй знати не треба. Лише умовну фразу.

У понеділок вранці медсанчастина робила обхід перед робочою зміною. Галина Миронівна міряла тиск, дивилася горло тим, хто скаржився на застуду, відмічала в картках тих, хто намагався симулювати. Я підійшов до неї з виглядом людини, в якої болить голова.

Вона наділа манжету, нахилилася до тонометра.

Я вимовив фразу так тихо, що її міг заглушити скрип сусідньої шконки. Фразу, яку тримав у пам’яті багато років.

Галина Миронівна не підвела очей. Просто записала щось у карту й сказала звичайним голосом:

— Якщо не мине, дамо таблетку.

І пішла далі.

Спрацювало чи ні — зрозуміти було неможливо. У таких речах відсутність реакції і є реакція. Але в Павла лишалося менше доби. У вівторок зранку його мали етапувати.

Увечері Барон підійшов до мене в бараці, біля входу в умивальну. Люди довкола робили вигляд, що зайняті своїми справами, але слухали всі.

— Ну що, Литвиненко? Надумав?

Я кивнув.

— Зранку, перед етапом, допоможу йому з речами. В їдальні уваги менше, охорона розслаблена. Перевірю сумку, підкладку, шви. Якщо папери там — заберу. Якщо ні, поговорю з ним дорогою до воріт. Зроблю так, щоб він зрозумів: мовчати вигідніше.

Барон дивився довго. Уперше за весь час у його обличчі майнуло щось схоже на довіру. Тонкий лід на початку зими: тримає, доки не ступиш удруге.

— Дід буде поруч, — сказав він. — Прикриє.

Я кивнув.

Уночі я майже не спав. Я прокручував ранок по кроках, як колись прокручував вхід у будівлі, де за дверима могли бути заручники й озброєні люди. Тоді в мене була група, зв’язок, зброя, план відходу. Тепер — голка, чуже прізвище, фотографія Марти й один хлопець, який мав дожити до суду.

Близько четвертої, коли ніч у бараці стає найв’язкішою, двері тихо скрипнули. Я побачив промінь ліхтарика, але це був не Дід. Молодий контролер зупинився біля моєї шконки й прошепотів:

— Литвиненко. До лікаря. Терміново. Голова, пам’ятаєте?

Я підвівся, накинув робу й пішов за ним темним коридором. Кожен крок віддавався в ребрах напругою. Якщо Барон дізнається про нічний виклик у медсанчастину, ранковий план розсиплеться ще до світанку…