Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

Розмова відбулася наступного дня, після сніданку, під час загальної прогулянки. Барон підійшов сам. Поруч ішов Тур — мовчазний, важкий, із обличчям людини, яка не втручається в розмови, доки їй не скажуть.

Вони відвели мене в дальній кут двору, під вишку. Ув’язнені не любили це місце: згори будь-якої миті міг глянути контролер. Але для розмови без зайвих вух серед своїх воно підходило ідеально. Ніхто не підійде, ніхто не робитиме вигляд, що випадково курить поруч.

Барон довго дивився на мене. Вітер ганяв бетоном сухе листя, і його шелест здавався надто гучним.

— Дід каже, ти вчора Клопа поклав якось аж надто грамотно, — сказав він нарешті. — Для охоронця.

Я знизав плечима.

— Працював на об’єктах із підвищеною небезпекою. Вчили затриманню, рукопашці. Не бачу дива.

Барон кивнув так, ніби почув пояснення. Але очі його не прийняли жодного слова.

— Припустімо. У мене до тебе справа, Литвиненко. Або як тебе там насправді звати.

Оця фраза була справжнім ударом. Не погрозою — перевіркою. Він іще не знав. Але відчув, що легенда не сходиться по швах.

— Рішалу взяли, Омельченка відсторонили, — продовжив Барон. — Канали просіли. Мені потрібна людина, яка вміє тихо вирішувати питання. Без шуму, без істерики. Ти, схоже, вмієш. Допоможеш — забуду, що мені не подобається твоя рука. І, може, перестану питати, звідки вона.

— Яка справа?

Він подивився в бік Павла. Той стояв із іншими новенькими, але все одно тримався осторонь.

— Завтра Луценка мають везти далі. Ближче до суду, де стару справу піднімають. У нього є папери. Старий адвокат передав, ще до смерті. Де сховав — не знаю. У речах, у підкладці, у когось на волі. Мені треба, щоб папери зникли. А сам Луценко доїхав із правильним настроєм. Без зайвого, якщо можна. Просто розмова. Ти зробиш акуратно.

— А якщо не зроблю?

Барон не став відповідати. Він лише подивився на вікна третього барака. Там, за мутним склом, була моя шконка, мої речі, моє вигадане життя. Відповідь була зрозуміла без слів.

Це була нова розвилка. Погодитися — означало ввійти в гру Барона, хай навіть заради того, щоб опинитися поруч із Павлом і захистити його. Відмовитися — означало підтвердити підозри й, можливо, прискорити розправу. Я обрав паузу.

— Дай до вечора, — сказав я. — Треба зрозуміти, як зробити так, щоб не спливло.

Барон усміхнувся. Йому сподобалося слово «зробити». Воно звучало як згода.

— До вечора, — сказав він.

Коли він пішов, я лишився під вишкою й зрозумів: єдиний шанс тепер — передати сигнал назовні. Не через Омельченка, не через записки, не через випадкових людей. Через медсанчастину. Куратор перед відправкою назвав мені одне прізвище, один запасний канал, одну фразу на крайній випадок. Я сподівався, що ніколи не скористаюся нею…