Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

— У кожного свій підсумок, — рівно сказала Надія.

— Та годі, не ображайся. Сьогодні хоч поїж нормально. Тут кухня — пальчики оближеш. Салати бери, м’ясо бери.

Він запхав до рота товстий шмат копченого м’яса й заговорив, майже не прожовуючи.

— Надю, а ти взагалі де зараз? — Лариса схилила голову, розглядаючи її з жалісливою усмішкою. — У бібліотеці працюєш? Ти майже не змінилася.

— Чому в бібліотеці?

— Ну ти й раніше виглядала як бібліотекарка. Скромна, суха, вся в собі.

Кілька людей засміялися. Надія сміху не підтримала.

— Я вчилася на харчового технолога.

— Тобто куховарка? — Тарас знову вишкірився. — Тільки надто худа для такої роботи.

— Не куховарка. І спершу прожуй, Руденку. Так можна вдавитися.

— Не страшно, Андрій відкачає.

— Не факт, — буркнув Андрій. — Залежить, як саме вдавишся.

— Вірю в тебе, хірургу. Хоча зупинитися важко: тут годують так, що додому потім іти не хочеться. Сюди ж не пробитися, кажуть, запис на місяці вперед. Ларисо, як ти нас сюди влаштувала?

Лариса випросталася, ніби чекала цього запитання.

— Чоловік домовився. Я сказала: зустріч випуску має пройти в найкращому ресторані міста. Він мене почув.

— Тобто наказала дістати столик у «Надії» будь-якою ціною?

— Саме так. Дякуйте мені. Без мене сиділи б десь у дешевій забігайлівці.

— Я б і шашлик з’їв, — зауважив Тарас. — Але тут м’ясо готують так, що хочеться ходити щодня. Щоправда, для цього мені треба торгувати не вудками, а чимось значно прибутковішим.

Він знову розсміявся голосніше за всіх. Надія дивилася на білу скатертину, прибори, келих із тремтливими бульбашками. Усе могло б бути звичайним вечором, та вони крок за кроком повертали її туди, звідки вона так довго вибиралася.

— Ми, до речі, думали, ти не прийдеш, — сказав Мирон, накладаючи салат. — Сума за вечерю ж чимала. Пам’ятаю, ти в школі вічно не здавала: ні на подарунки, ні на свята, ні на класні збори. Тепер як? Мама допомогла?

— Мама померла п’ять років тому.

Мирон на мить знітився, але швидко сховався за колишній тон.

— Пробач. А пам’ятаєте той випадок із булочкою в їдальні? Тебе потім перед усією школою відчитували. Ледь не вигнали, врятувало тільки те, що відмінницею була.

У теплому залі, серед запахів вершкового соусу й дорогих парфумів, Надії раптом стало холодно. Для них це був кумедний шкільний випадок. Для неї та булочка й досі відгукувалася голодом, соромом і пекучою печією…