Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

Тепер їхньому випуску виповнилося тридцять років. Колишні школярі зібралися за одним столом — випити шампанського, згадати юність і, звісно, ненав’язливо показати, хто чого досяг. Жінки прийшли в найкращих сукнях, з укладками й прикрасами. У Ярини Синиці у вухах поблискували крихітні камінці, які вона раз у раз підставляла під світло.

— Яринко, ти все така ж сліпуча, — Мирон нахилився до неї з колишньою шкільною відданістю. — Данилові твоєму пощастило.

— Авжеж, — усміхнулася Ярина й прибрала пасмо за вухо, щоб сережки помітили всі. — Він не зволікав, як дехто. Взяв і одружився з красунею. Бачили біля входу червону машину?

— Твоя? — Тарас одразу посерйознішав.

— Нова, дорога модель.

— І де ви стільки грошей берете?

— Там, де треба. Чоловік, якщо любить, старається дати жінці найкраще.

— Себе я теж люблю, — втрутився Андрій Бойко, який досі мовчки крутив келих. — Наступного місяця й мені привезуть нову машину. Вирішив зробити собі подарунок. Іншого такого в мене немає.

— Ну так, ти ж у нас вічний холостяк, — розсміявся Тарас. — Живеш у лікарні. Зате практикантки з року в рік молодші, правда ж, лікарю?

Руденко, як і в школі, сам кидав жарт і сам першим над ним реготав. Андрій скривився. Він давно був завідувачем хірургічного відділення, до нього зверталися на ім’я та по батькові, але за цим столом усі ніби знову провалилися в старий клас.

— Просто не зустрів людину, з якою захотів би жити, — сухо сказав він. — Не в усіх усе так просто, як у тебе.

— А в мене що? Побачив свою, покохав, одружився. Двадцять п’ять років разом, доньки красуні. Скоро ще й у новий дім переїжджаємо.

— У те закрите селище за містом? — присвиснув Остап Дяченко, колись найкращий у класі з хімії.

— Ні, на таке мені в своєму магазині ще стільки снастей не напродавати, — усміхнувся Тарас. — Але місце теж хороше. Нове котеджне містечко, будемо там жити.

— Отакої, — Лариса Черненко, колишня перша красуня класу й нинішня власниця салону краси, оцінювально подивилася на нього. — У школі ти вчився абияк, а тепер підприємець.

Тарас розправив плечі.

— Оцінки нічого не вирішують. Життя потім саме показує, хто чого вартий. Правда, Опудало? Ти в нас була найрозумніша: диктанти без помилок, вірші напам’ять, задачі клацала. І що тепер? Ні машини, ні сім’ї, ні блиску. Одні грамоти в пам’яті…