Один конверт у нотаріуса відкрив те, чого чоловік і його коханка зовсім не очікували
Яна ковзнула по ній чіпким оцінювальним поглядом. Лариса помітила, як та затрималася на старих туфлях, на потертій куртці, на сивих пасмах біля скронь. У цьому погляді було не цікавість, а майже відверта зневага.
Нотаріус, жінка середніх років у строгому костюмі, запросила їх пройти. У кабінеті пахло папером, полірованими меблями й чимось холодним, офіційним. Вона сіла за великий стіл, поправила окуляри й розкрила теку.
— Ми зібралися для оголошення останньої волі Марії Андріївни Ромашової, яка померла двадцять третього вересня, — промовила вона рівним діловим голосом.
Лариса ледь помітно здригнулася.
Марії Андріївни не стало пів року тому, але біль від її відходу ще не встиг потьмяніти. У родині Артема ця жінка була єдиною, хто ставився до Лариси по-людськи. Іноді Ларисі здавалося, що свекруха справді її любила.
Останні три роки вона майже жила в Марії Андріївни. Годувала її з ложки, допомагала вмиватися, змінювала постіль, читала вголос, сиділа поруч довгими ночами, коли біль не давав тій заснути. Вони говорили про все: про книжки, старі фільми, молодість, кохання, втрати, про те, як важко іноді буває прожити життя й не зачерствіти.
Лариса слухала її уважно, намагалася запам’ятати кожну дрібницю. А Артем тим часом казав, що не хоче «зайвий раз себе травмувати». Він з’являвся в матері раз на два тижні, хвилин на п’ятнадцять, і вся його присутність зводилася до кислого виразу обличчя, телефона в руках і роздратованого чекання, коли вже можна буде піти.
Потім у їхньому житті з’явилася Яна.
Артем просто привів її й повідомив, що йде. У той період Лариса ще розривалася між двома квартирами: удома лишалися її речі, а Марії Андріївні був потрібен постійний догляд. Але Артем зажадав, щоб вона звільнила житло, ніби йшлося не про жінку, яка прожила з ним майже чверть століття, а про тимчасову квартирантку.
Той вечір досі стояв перед очима. Він увійшов, не роззуваючись, і сухо сказав, що йому потрібне інше життя. Що Лариса його більше не приваблює. Що він утомився. Ні жалю, ні пояснень, ні спроби пом’якшити удар. Просто викреслив її — як стару річ, що втратила користь.
Марія Андріївна тоді довго плакала. Тримала Ларису за руку й шепотіла:
