Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

— Зачекай, рідний! — з останніх сил крикнула старенька, задихаючись від хвилювання.

— Знову ви? Послухайте, йдіть по-доброму. Інакше ви змусите мене викликати поліцію, — роздратовано сказав директор і сів на заднє сидіння. — Поїхали.

— Ні, зачекай, — раптом наказав Артем водієві.

Він помітив у руках жінки стару фотографію.

Чоловік швидко вийшов з машини й у цілковитому подиві запитав:

— Звідки у вас цей знімок?

— Коли тобі виповнилося шість років, до нашого селища приїхав фотограф. Ми тоді зробили світлини на пам’ять. Невже ти зовсім цього не пам’ятаєш? У мене було дві фотографії, але друга загубилася.

Ні, не загубилася. Артем точно це знав. Друга така світлина була з ним спочатку в дитячому будинку, потім у прийомній сім’ї, а тепер лежала в старому родинному альбомі з пожовклими сторінками.

«Але як таке можливо? Мені ж казали, що мати померла від інфаркту», — приголомшено думав Артем.

Валентина Степанівна зовсім змерзла. Вона зіщулювалася й здригалася від вітру.

— Ходімо. Я напою вас чаєм, і ми поговоримо, — тихо сказав чоловік.

Жінка з радістю погодилася.

Валентина Степанівна була щаслива вже від того, що просто сидить поруч із сином і говорить із ним. Але якщо її материнське серце поступово заспокоювалося, то в душі Артема діялося щось неймовірне. Емоції захльостували його. Усередині змішалися два протилежні почуття: радість і образа. Радість від того, що мати, можливо, жива й поруч. І гіркота від думки, що колись вона його покинула…