Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

Та Артем знову перебив її:

— Мені не потрібні пояснення. Усе одно я вам не повірю.

На нього нахлинули старі спогади. Минуло стільки років, самому йому вже було далеко не двадцять, але дитячий біль нікуди не зник. Він сидів у серці, мов скалка. Він пам’ятав, як щонеділі чекав, що мама приїде й забере його додому. Але вона не приїхала. Замість неї з’явилися прийомні батьки.

Валентина Степанівна не знала, як вимолити в нього прощення. Вона теж ніколи не забула того дня, коли привезла маленького Артема до дитячого будинку. Пам’ятала, як він дивився на неї очима, повними сліз, і благав не залишати його серед чужих людей. Але вона тоді справді не могла вчинити інакше. Їй самій належало лягти до лікарні й, можливо, не повернутися.

— Синочку, повір, у мене не було іншого виходу. Проблеми із серцем почалися давно. Спочатку просто неприємні відчуття, потім поколювання, потім сильний біль і напади. Якби ти знав, як я потім картала себе за те, що не пішла до лікарів раніше. Коли я нарешті звернулася, було вже пізно. Лікарі сказали: потрібна термінова операція. І шанси вижити були дуже малі. А навіть якщо виживу, попереду довге лікування. Я злякалася, синочку. Мені не було з ким тебе залишити.

Валентина Степанівна благала братів і сестер взяти хлопчика до себе хоча б на якийсь час, поки вона буде в лікарні.

«Валю, ми б раді, але зрозумій: у нас свої діти. Їх треба годувати, одягати, вчити. Грошей і так не вистачає. А тут ще й твоя дитина… Ми не потягнемо», — відповідали їй родичі один за одним.

— Мені довелося залишити тебе під наглядом вихователів. Лише на час, поки я лежала в лікарні. Але вийшло так, що це стало назавжди.

Артем уже не перебивав. Він слухав уважно, і Валентина Степанівна продовжила:

— Потім сталося диво. Операція пройшла успішно. Через півтора місяця мене виписали. Синочку, я відразу поїхала по тебе! Але сталося те, чого я боялася найбільше: тебе вже віддали в прийомну сім’ю. Я благала дати мені адресу, просила хоч якусь інформацію, але керівництво було непохитне. Мені відмовили. Відтоді життя втратило для мене сенс. Я жила лише однією надією — колись побачити тебе. І сьогодні найщасливіший день мого життя. Я побачила тебе. За це я дякуватиму небесам до останнього подиху…