Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

— намагалися зупинити її колеги.

— Є речі важливіші за гроші. Але, схоже, вам цього не зрозуміти.

З цими словами дівчина вибігла із зали. Обстановка загострювалася дедалі більше, гості остаточно розперезалися. Один довготелесий чоловік, похитуючись, підійшов до Валентини Степанівни, вишкірився й сказав:

— А мені подобається. Навіть кумедно. Ну що, бабусю, може, заспіваєш нам або станцюєш? Раз уже прийшла, розваж публіку. Струснеш старістю? О, і музика якраз підходяща. Давай-давай!

Він голосно заплескав у долоні. Решта підхопили його безглузду витівку, і зала знову вибухнула реготом.

Валентина Степанівна більше не могла зносити цього приниження. Серце болісно стиснулося, по щоках потекли сльози. Ноги стали ватяними, і вона, ледве переставляючи їх, попрямувала до виходу.

Та не встигла зробити й кількох кроків, як двері до зали розчинилися. На порозі з’явився високий статний чоловік з акуратно підстриженою бородою.

Він оглянув гостей і голосно запитав:

— Панове, що тут відбувається? У вас усе гаразд?

Валентина Степанівна не могла відвести від нього очей. Її наче струмом пройняло.

«Артеме… Артемчику, рідний мій! Як виріс, як змужнів… І як схожий на Сергія, свого батька. Той самий ніс, ті самі очі, те саме підборіддя», — подумки скрикнула вона.

Сльози знову хлинули з очей, але тепер уже від раптової радості. На мить вона навіть забула про всі образи, яких їй щойно завдали. Та чоловік, лише побіжно глянувши на літню жінку, пройшов повз. Його більше хвилював настрій гостей.

— Пане директоре, та все як завжди чудово, тільки ось вона… — один із чоловіків указав пальцем на Валентину Степанівну. — Ну навіщо вона тут?