Охоронці вже взяли її під руки. Деталь на фотографії в її руках, що позбавила господаря закладу дару мови

Погодьтеся, їй не місце в такій залі.

— Так, приберіть її звідси. Не ганьбіть заклад і не псуйте нам вечір, — підтримали інші.

— Звісно, це непорозуміння. Зараз ми все владнаємо. Як вибачення десерт сьогодні за рахунок ресторану. Ніхто більше не завадить вашому відпочинку, панове. А ви пройдіть зі мною, — звернувся він до розгубленої старенької.

«Не впізнав. Він же тоді був зовсім маленький, років шести. Стільки часу минуло, ціле життя. Звісно, міг забути», — подумала Валентина Степанівна й мовчки витерла сльозу.

— Ви мене чуєте? — повторив Артем, думаючи лише про те, як швидше й спокійніше владнати неприємну ситуацію.

— Так-так, чую, — заметушилася жінка, ніби отямившись.

Щойно двері зали зачинилися, чоловік заговорив:

— Добрий день. Мене звати Артем Сергійович, я директор цього ресторану. Мені повідомили, що гості повелися з вами некоректно. Пробачте їм. Вони просто не очікували побачити вас тут. Я виплачу вам компенсацію. Наскільки я зрозумів, ви оплатили столик. Я поверну вам суму в подвійному розмірі. Ви зможете не лише поїсти, а й купити собі щось необхідне.

Артем, звісно, помітив її ветхий одяг. Не дивно, що її сприйняли за безхатченку. А що зазвичай потрібно таким людям? Гроші. Чим більше, тим краще.

«Тільки де вона взяла кошти на бронювання? Для звичайної людини це дорого. І навіщо їй узагалі знадобилося приходити сюди? Хоча байдуже», — вирішив він.

Довго займатися дивною літньою жінкою він не збирався.

— Давайте я проведу вас униз, — сказав Артем, показуючи на сходи…