Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Біля дверей вона зупинилася.

— Варваро Степанівно, як ви впізнали мене в аптеці?

Бабуся слабко усміхнулася.

— У Остапа була фотографія. Якесь свято, ви втрьох: він, Назар і ти. Ти там смієшся. Я одразу згадала.

Леся теж згадала той вечір. Маленька квартира Остапа, музика, мандарини, сміх Назара, який тоді ще був легким, справжнім. Усе здавалося міцним, ніби хороше життя не може тріснути.

Додому вона повернулася пізно. Забрала Марка у свекрухи, нагодувала, вклала, а сама ніяк не могла заспокоїтися. Назар прийшов, як завжди, втомлений і замкнений. Він їв мовчки, тримаючи телефон поруч із тарілкою, а Леся дивилася на нього вже іншими очима. Вона бачила не байдужість, а напруження. Плечі, ніби зведені судомою. Погляд, що раз у раз ковзав до вікна. Ледь помітний здриг від кожного різкого звуку.

— Назаре, — тихо сказала Леся.

Він підняв голову.

— Що?

— Я просто хочу, щоб ти знав: я тебе люблю.

На мить його обличчя здригнулося. В очах майнули біль, втома й щось схоже на відчайдушну вдячність. Але вже за секунду він знову зачинився.

— Я теж, — сказав він майже беззвучно.

Цієї ночі Леся знову залишила світло в коридорі. Назар знову вийшов близько першої й повернувся до третьої. Вона більше не плакала. Сиділа в темряві, слухала кроки за дверима й думала про зошит, схований у шафі під стосом рушників.

Уранці, провівши Марка до школи, вона набрала брата.

— Артеме, ти можеш сьогодні приїхати? Дуже треба поговорити.

— Що сталося?

— Не телефоном. Будь ласка.

Артем був старший за неї на сім років. Високий, кремезний, із уважними сірими очима, в яких рідко з’являлася паніка. Він приїхав до обіду, коли Леся була вдома сама, сів на кухні й слухав, не перебиваючи. Обличчя його ставало дедалі серйознішим: бабуся, попередження, нічні виходи, Остап, зошит.

— Покажи, — сказав він нарешті.

Леся дістала зошит. Артем перегортав сторінки повільно, інколи повертався назад, хмурився.

— «АркадаСтрой»… знайома назва.

Він вийшов у коридор, комусь подзвонив, говорив коротко, без зайвих слів. Повернувшись, поклав телефон на стіл.

— Цю фірму давно намагаються розкрутити. Є підозри щодо відмивання грошей, але доказів бракувало. Власник — Савелій Гордин. Людина з грошима, зв’язками й звичкою вирішувати питання чужими руками.

— Думаєш, Остапа вбили?

Артем помовчав.

— Не виключаю. Але є й інший варіант: він міг сховатися, якщо зрозумів, що по нього прийшли. Питання в тому, чому не дав знати матері.

— Щоб не підставити її?

— Можливо. Чим менше знає близька людина, тим складніше через неї вийти на слід.

Леся згадала обличчя Варвари Степанівни й її слова про сина, який не міг кинути матір. Від надії стало боляче.

— А Назар?

— Поки що спостерігай. Не показуй, що знаєш. Я обережно перевірю Гордина, поговорю з потрібними людьми. І Назара теж подивлюся, але тихо. Зошит нехай лишається в тебе, сховай надійніше. Офіційно я поки не можу його прийняти, треба зрозуміти, наскільки глибоко все зав’язано.

Він підвівся й обійняв Лесю, як у дитинстві, міцно, майже грубо.

— Тримайся, мала. Не роби різких рухів.

Коли брат пішов, за вікном почав падати перший сніг. Леся сиділа на кухні й дивилася, як білі цятки повільно кружляють у сірому повітрі. Жовтень. Вісім років тому теж був жовтень, коли вона познайомилася з Назаром.

Тоді вона щойно влаштувалася в лікарню після училища — розгублена, молода, певна, що життя буде чесним до тих, хто старається. Назар прийшов навідати друга після аварії. Вони зіткнулися в коридорі буквально: Леся несла судно, не дивилася вперед і ледь не врізалася в нього. Він упіймав її за плечі, втримав, усміхнувся так відкрито, що вона одразу почервоніла.

— Обережніше, дівчино. Ви тут усіх так атакуєте?

— Перепрошую. Я… я ненароком.

— Тоді хоча б скажіть, як вас звати.

Потім він чекав її після зміни. Потім були прогулянки, довгі розмови, перший поцілунок під ліхтарем біля гуртожитку. Він був надійним, теплим, сміхотливим. На реєстрації шлюбу дивився на неї так, ніби весь світ звузився до її обличчя, і шепотів: «Я завжди буду поруч. Чуєш? Завжди».

І він справді був поруч, коли народився Марк: вставав уночі, колисав, міняв підгузки, втомлювався, але сміявся. Вони були командою. Сім’єю. Леся не могла зрозуміти, в який момент між ними виросла стіна. Тепер вона знала лише одне: стіна та була не з байдужості, а зі страху…