Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Увечері подзвонила Рита. Леся вийшла на балкон і зачинила двері, щоб Назар, якщо повернеться раніше, не почув.

— Ну? Ти була в тієї бабусі?

— Була.

Вона розповіла все: про Остапа, про зошит, про розмову з Артемом, про підозри щодо фірми. Рита слухала мовчки, лише інколи тихо видихала.

— Нічого собі… Лесю, це вже не сімейна драма. Це небезпечно.

— Знаю.

— І з Назаром усе одно треба говорити. Він твій чоловік. Так, хотів захистити, але він зробив так, що ти ночами плакала й думала про іншу жінку. Це теж не можна просто проковтнути.

— Я розумію. Але боюся, що якщо скажу, стане гірше.

— А якщо не скажеш? Він і далі тягнутиме це сам, а ти — сходити з розуму поруч. Ви ж сім’я, Лесю.

Рита мала рацію, і від цього ставало ще важче. Як почати розмову з людиною, яка місяцями ховала від тебе страх? Як не зламати її остаточно?

Назар повернувся близько десятої. Того вечора він виглядав особливо смиканим: стояв біля вікна з чашкою кави, не торкнувся вечері, довго дивився в чорний двір.

— Усе нормально? — спитала Леся.

Він обернувся. В його очах було стільки болю, що вона ледь не кинулася до нього одразу.

— Так. Просто втомився.

Пізніше, коли вони лягли, Леся обережно притулилася до його спини. Він не відсунувся. Більше того — за кілька секунд накрив її руку своєю.

— Назаре, — прошепотіла вона. — Що б не сталося, я з тобою. Ти це знаєш?

Він мовчав так довго, що вона вирішила: не відповість.

— Знаю, — сказав він нарешті хрипко.

І тоді Леся вирішила: завтра. Завтра вона скаже, що знає. Не звинувачуючи. Не вимагаючи. Просто стане поруч.

Та ранок випередив її. Коли вона збирала Марка до школи, у двері подзвонили. На майданчику стояли двоє чоловіків у темних куртках. Один — голомозий, із важкою щелепою, другий — зі шрамом, що перетинав щоку.

— Леся Андріївна? — спитав голомозий.

— Так. А ви хто?

— Вашому чоловікові передайте: час повертатися до нормального режиму. А то бувають ускладнення.

Його погляд ковзнув за її плече. У коридорі стояв Марк із рюкзаком, притихлий і наляканий.

— Славний пацан, — додав чоловік. — Шкода буде, якщо з ним щось трапиться.

Леся не одразу зрозуміла, що перестала дихати. Чоловіки вже спускалися сходами, а вона все стояла у дверях, тримаючись за одвірок.

— Мамо, хто це був? — спитав Марк.

— Помилилися адресою, — сказала вона, і голос прозвучав чужим.

Вона відвела сина до школи, майже не відчуваючи ніг, і одразу подзвонила Артемові.

— Вони приходили. Погрожували Маркові.

— Хто?

— Двоє. Голомозий і зі шрамом. Сказали, щоб Назар повернувся до якогось режиму. І… вони дивилися на Марка.

У слухавці повисла тиша, потім брат вилаявся крізь зуби.

— Де ти зараз?

— Біля школи.

— Додому. Зачинися й нікому не відчиняй. Я їду.

В автобусі Леся дивилася на людей і вперше боялася кожного. Їй здавалося, що будь-хто з перехожих може виявитися «їхньою» людиною. Удома вона зачинила всі замки, засунула штори й сіла на кухні, але руки так тремтіли, що чашка вислизнула й розбилася. Вона збирала скалки, не помічаючи, що порізала палець.

Артем приїхав швидко, з напарником — широкоплечим мовчазним чоловіком, якого представив як Палича. Вони оглянули квартиру, вікна, балкон, потім брат сів навпроти Лесі.

— Докладно. Зовнішність, слова, все.

Вона розповіла. Артем слухав, роблячи нотатки в телефоні.

— Голомозий — це може бути Климчук, кличка Череп. Той зі шрамом — Сивак. Обидва біля Гордина. Лякати вміють, але й ударити можуть.

Леся закрила обличчя руками.

— Артеме, вони сказали про Марка.

— Тому більше не тягнемо. Я поставлю людей біля школи й біля дому. А ти зараз телефонуєш Назарові й кажеш, щоб їхав додому. Сьогодні. Негайно. Він має знати, що ми в курсі…