Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Після зміни Леся забрала Марка зі школи й відвела до свекрухи, яка жила поруч і завжди раділа онукові. Потім поїхала в старий район. Будинок, який назвала Варвара Степанівна, стояв на тихій центральній вулиці, де ще збереглися важкі під’їзди, високі стелі, облуплена фарба й двори, схожі на колодязі. На підвіконні першого поверху сиділа смугаста кішка й байдуже проводжала Лесю поглядом.

Квартира чотири була на другому поверсі. Двері — старі, з потертою ручкою. Леся підняла руку до дзвінка й завмерла. Що вона робить? Приходить до незнайомої жінки, яка нашепотіла їй дивину біля аптеки? Та пальці вже натиснули кнопку.

За дверима почулися шаркаючі кроки. Клацнув замок. На порозі стояла та сама бабуся, тільки тепер у домашньому халаті й в’язаній хустці. Вона зовсім не здивувалася.

— Заходь, дитино. Я знала, що ти прийдеш.

Квартира була тісна, але дивовижно чиста. У кімнаті стояв диван із вишитими подушками, крісло, комод, на стіні висіли старі фотографії. Пахло ліками, сухим полином і чаєм. На комоді горіла маленька лампадка.

— Сідай, — Варвара Степанівна вказала на диван. — Чаю налити?

— Ні. Дякую. Я… я хочу зрозуміти, звідки ви знаєте мене й Назара.

Бабуся довго мовчала. Потім її погляд зупинився на фотографії молодого чоловіка з відкритим обличчям і веселими очима.

— Це мій син. Остап. Мій Остапчик.

Леся вдивилася. Обличчя здавалося знайомим. Так, вона бачила його на старих фото в телефоні Назара. Друг. Той самий, про якого чоловік колись розповідав тепло й багато, а потім раптом перестав згадувати.

— Назар знав його?

— Вони були друзями ще з навчання. Потім і працювали поруч. Назар часто бував у нас. Хороший був хлопець — чесний, добрий. Я думала, такі не змінюються.

— А зараз вони не спілкуються?

Губи бабусі здригнулися. Вона стисла хустку в кулаці.

— Остап зник. Уже рік як. Вийшов уранці — й більше не повернувся. Телефон мовчить, картки не чіпані, ніхто нічого не бачив. У поліції шукали, розводили руками. Хтось казав — може, сам утік, може, у воду ступив, може, під колеса… А я не вірю. Мій син не міг кинути мене без слова. Не міг.

Леся сиділа нерухомо. Історія була страшна, але поки що не складалася в її голові з нічними виходами Назара.

— Варваро Степанівно, чому ви прийшли до мене? Чому сказали про світло?

Бабуся витерла очі краєм хустки. Її обличчя стало твердим.

— Бо твій чоловік знає більше, ніж говорить. І бо, як на мене, він сам у біду вскочив.

Холод пройшов по спині Лесі.

— Чому ви так вирішили?

Варвара Степанівна підвелася, підійшла до комода й дістала з нижньої шухляди потертий зошит у клейончастій обкладинці.

— Остап був бухгалтером у будівельній фірмі «АркадаСтрой». За місяць до зникнення прийшов до мене пізно ввечері. Обличчя сіре, руки тремтять. Сказав: «Мамо, якщо зі мною щось станеться, віддай це чесним слідчим. Не першим-ліпшим. Саме чесним». Я тоді злякалася, почала розпитувати, а він тільки повторював: «Так треба».

Вона простягнула зошит Лесі. Сторінки були списані акуратним дрібним почерком: таблиці, прізвища, суми, назви фірм. Леся нічого не тямила в цих розрахунках, але від самого вигляду записів ставало тривожно.

Леся перегортала сторінки обережно, ніби тримала не зошит, а чуже життя. Почерк Остапа був рівний, майже красивий, та що далі вона дивилася, то сильніше відчувала паніку, заховану в цих акуратних рядках. На полях траплялися короткі помітки, стрілки, підкреслені прізвища. У деяких місцях цифри були обведені двічі, а поруч стояли знаки питання. Навіть не розуміючи бухгалтерських схем, Леся бачила: людина писала це не для себе. Вона лишала слід для того, хто зможе розібратися.

— Я спершу сховала його під білизну, — сказала Варвара Степанівна. — Потім злякалася, що якщо зі мною щось станеться, ніхто не знайде. Переклала в комод. Потім знову злякалася й носила кілька днів у сумці. Смішно, мабуть: стара зошит із собою тягає по базару, ніби зі скарбом. А для мене то й був скарб. Єдине, що лишилося від сина, крім фотографій і надії.

Її голос зірвався. Леся хотіла щось сказати, та слова здалися безпорадними. У кімнаті раптом стало чути, як цокають старі годинники на стіні й як десь на кухні капає кран. Ця маленька, бідна квартира тримала в собі рік чекання — важкого, впертого, майже неможливого.

— До чого тут Назар?

— Він був поручителем у Остапа за великим кредитом. Остап хотів купити мені окрему квартиру, щоб я з цієї тісноти вибралася. Після зникнення борг повис на Назарі. А потім до нього почали підходити люди. Не звичайні колектори, ні. Дорогі машини, злі обличчя. Я бачила. Я трохи стежила, пробач мені.

Леся стисла зошит. Картина, яку вона не хотіла бачити, складалася сама: зниклий бухгалтер, дивні записи, шантаж, нічні виходи. І Назар — не зрадливий чоловік, а людина, яку загнали в кут.

— Він виходить уночі, — видихнула вона. — Я думала… думала, в нього інша.

Варвара Степанівна похитала головою.

— Не жінка це, дитино. Його змушують. Він мовчить, бо боїться за вас із сином. Такі люди не погрожують даремно.

Леся заплющила очі. Усе всередині перевернулося. Місяцями вона ображалася, накопичувала біль, шукала сліди зради, а Назар, можливо, тягнув на собі страх, який не наважувався принести додому.

— Що мені робити?

— У тебе брат слідчий, правда?

Леся здригнулася.

— Звідки ви…

— Остап розповідав. Казав, у Назара дружина хороша, а в неї брат — порядна людина в поліції. Рідкість, але буває.

Леся підвелася. Коліна тремтіли, але в голові стало несподівано ясно. Треба говорити з Артемом. Обережно. Без шуму. І, може, вперше за багато місяців — не проти Назара, а за нього…