Падчерка погодилася на шлюб, що мав стати жорстоким жартом, та весілля пішло не за планом

За кілька годин сонячне світло заливало фасад старої церкви, до якої один за одним під’їжджали розкішні автомобілі. Гості виходили повільно, з гідністю людей, звиклих бути поміченими. Шовк, темні костюми, прикраси, тихий сміх, запах дорогих парфумів — усе створювало видимість урочистості, хоча в повітрі вже висіла напруга.

Назар стояв біля входу в костюмі, який і досі здавався йому чужою оболонкою. Він поправляв краватку частіше, ніж треба, і ловив на собі погляди. Допитливі. Холодні. Іноді відверто зневажливі. До його слуху долітали уривки фраз: «жив на вулиці», «ганьба», «бідна Олеся», «що за безумство». Кожне слово впивалося в шкіру.

«Як я тут опинився? — думав він. — Невже вона теж дивиться на мене так? Невже для Олесі я просто брудна пляма на її білій сукні?»

Повз нього пройшла літня пара. Жінка прикрила рот рукою, але говорила досить голосно, щоб Назар почув:

— Ти вже знаєш? Галина сама сказала, що він ще недавно ночував на вулицях. Яке приниження для дівчини.

Її супутник ковзнув по Назарові поглядом із гидливим зацікавленням.

— У їхньому колі таке не забувають. Що б Олеся не накоїла, виставляти родину таким чином — божевілля.

Назар відчув, як усередині все стиснулося. Тепер він зрозумів: Галина заздалегідь рознесла його історію, зробивши з нього не людину, а інструмент публічного покарання. Вона хотіла, щоб гості шепотілися, щоб Олеся йшла до вівтаря під цей шепіт, щоб кожен погляд нагадував їй про «наслідки».

Сором змінився гнівом. Назар стиснув кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні. Неподалік Галина вітала гостей бездоганною усмішкою й час від часу косилася в його бік. У цьому мовчазному спостереженні крізься тріумф…