Падчерка погодилася на шлюб, що мав стати жорстоким жартом, та весілля пішло не за планом

Його плеча обережно торкнулася рука. Назар обернувся й побачив Мирона. Батько Олесі виглядав постарілим за ці кілька днів; в очах його стояли провина й безсилля.

— Назаре, — сказав він тихо, майже не розтуляючи губ. — Мені шкода. За все.

Назар не встиг відповісти. Мирон уже відступив, розчинившись серед гостей, ніби боявся власної спроби каяття.

«Навіть він тут полонений, — подумав Назар. — Тільки його клітка зроблена не з бідності, а зі страху».

У цю мить до нього наблизився літній чоловік із витонченою тростиною. Він зупинився за кілька кроків, придивився до Назара уважніше — і його обличчя змінилося. У зморшках проступило потрясіння, майже переляк. Чоловік озирнувся, ніби перевіряючи, чи не стежать за ним.

— Не може бути, — прошепотів він.

Назар напружився.

— Перепрошую?

Літній чоловік підійшов ближче. Його погляд ковзнув по обличчю Назара, затримався на шиї, де під коміром виднівся невеликий родимий знак.

— Молодий чоловіче, мені треба поговорити з вами. Наодинці. Це надзвичайно важливо.

— Чому? Що сталося?

— Не тут. За церквою. За п’ять хвилин.

Він говорив тихо, але в голосі тремтіла така напруга, що Назар не зміг відмахнутися. Старий поспішив геть, наскільки дозволяла тростина, а Назар лишився стояти з шалено калатаючим серцем.

Усе навколо — гості, машини, кам’яні стіни церкви — раптом здалося частиною загадки, якої він не розумів. Брошка Галини. Уривок спогаду. Дивний погляд старого. Щось наближалося, і Назар відчував це шкірою.

За кілька хвилин він повернувся до церкви вже іншою людиною. Обличчя його було бліде, погляд напружений, ніби за коротку розмову за будівлею він прожив кілька чужих життів. Усе, що розповів йому літній чоловік, і досі дзвеніло в голові, не вкладаючись у звичну картину світу.

Він зайняв місце біля вівтаря й подивився на вхід. Треба було витримати. Не зірватися. Не зруйнувати все раніше часу. Правда стала надто важкою, щоб тримати її в собі, але Назар розумів: Олеся не повинна бути кинута тут, перед цими людьми, в мить, яка й так задумана як її приниження.

Священнослужитель помітив його стан і нахилився ближче.

— З вами все гаразд?

Назар кивнув, стиснувши щелепи.

— Так. Продовжуйте, будь ласка.

Музика піднялася під склепіння, і всі голови повернулися до дверей. Олеся з’явилася в проході — сяйлива в білій сукні, але її очі видавали страх, зібраність і внутрішню боротьбу. Кожен крок здавався їй важким, ніби вона йшла не до вівтаря, а до невідомої долі, яку обрали за неї інші.

Назар дивився на неї й думав лише про одне: якби вона знала те, що тепер знає він, усе навколо вже змінилося б до невпізнання…