Перед відправкою дід-сусід віддав солдатові старий хрестик зі словами: «З ним ти повернешся»

Марія вклала Аню й повернулася на кухню босоніж, у розтягнутому светрі.

— Ти справді не знаєш, звідки це?

Питання було тихе, без злості, але Олександр почув у ньому те, чого боявся більше за крики. Вона перевіряла, чи лишилася в неї опора.

— Не знаю, — сказав він. — Клянуся тобі.

— Тоді чому твоя картка?

— Не знаю. Може, хтось бачив дані. Може, десь переслали. У нас там телефони лежать поруч, заряджаються від одного подовжувача. Я міг…

Він замовк. Забагато «міг». Удома невизначеність ранила інакше, ніж на позиції. Тут мали бути стіни, імена, довіра.

Подзвонили у двері.

На порозі стояв Іван Шевченко, сусід із четвертого поверху: сухий, згорблений, з емальованим кухлем у руках.

— Цукор закінчився, — сказав він, хоча ніколи раніше не просив цукру.

Марія впустила його. Іван сів, поставив кухоль на стіл і дістав маленький полотняний мішечок.

— Кричали ви голосно, — мовив він. — Стіни паперові, а слова важкі. Сашку, підійди.

У мішечку лежав старовинний хрестик: темний, зі стертою крайкою й слідом старого паяння на вушку.

— Візьми.

— Іване Миколайовичу, я не можу.

— Можеш. Я не питаю.

Марія обережно спитала:

— Це родинне?

Старий на мить стиснув губи.

— Було родинне. І знову має ним стати. Його носили люди, які з такого виходили, що лікарі хрестилися. Потім він довго лежав у мене. Думав, нікому не віддам, а от бачиш. Час.

Він сам надягнув ланцюжок Олександрові на шию. Хрестик ліг холодно, важко для такої маленької речі.

— Він поверне тебе додому, — сказав Іван.

— Додому повертають люди, — глухо відповів Олександр. — І вдача.

— Люди теж зраджують. Вдача теж утомлюється.

Біля дверей старий нахилився до нього й прошепотів:

— Коли зовсім темно стане, тримайся за нього. І нікому не віддавай. Навіть якщо попросять по-доброму.

Іван пішов, забувши кухоль. Марія торкнулася хрестика.

— Сьогодні він ніби прощався.

Олександр не відповів. Він думав: по-доброму забирають тільки ті, кому довіряєш…