Певні, що перед ними якийсь шмаркач, вони його зачепили. Лише згодом стало зрозуміло, яке становище посідає ця людина

Усі двадцять вісім людей стежили за гостем. Той швидко знайшов Миколу на нарах і привітав його не звичайним кивком, а коротким шанобливим поклоном. Тихий відклав книжку й назвав прибулого Лосем. Це був автор листа. За плечима Лося було загалом двадцять два роки ув’язнення, і в кількох установах саме його прізвисько змушувало наглядачів говорити обережніше.

У молодості Лось увійшов у тюремний світ звичайним в’язнем, але довгі роки зробили його постаттю, до якої зверталися в серйозних суперечках. Він не потребував почту всередині камери: вагу мали прожиті строки й рішення, про які пам’ятали інші. Тому його поклон Тихому побачили всі. Для Рябого цей жест став остаточним підтвердженням листа, а для наближених — сигналом, що колишні жарти над «студентом» уже неможливо уявити невинною розвагою.

Лось провів за ґратами більшу частину дорослого життя, але не виглядав ані зламаним, ані озлобленим. Роки зробили його зібраним і точним. Він повідомив Миколі, що опівдні того відправляють далі: через знайомого працівника йому вдалося дізнатися про переведення й потрапити до камери до від’їзду. Тихий спокійно відповів, що часу досить. Лось сів поруч і спитав, як його прийняли.

Микола сказав, що в камері все нормально і люди тут звичайні. Лось виразно подивився на Рябого. Той витримав погляд, хоча тепер стояв інакше — без колишнього бажання здаватися вищим за інших. Коли гість упівголоса зауважив, що раніше чув про місцевого наглядача нелесливі речі, Тихий заперечив: почуте й побачене не завжди збігаються. Рябий, за його словами, не був утрачений остаточно — він лише збився з дороги.

Лось спитав, чи означає це, що Рябого пробачили. Микола відповів: ніхто не дарував йому прощення, він сам обрав, як вчинити після розмови. Гість прийняв пояснення й звернувся до наглядача, побажавши йому тримати камеру за законом. Після короткої паузи Рябий пообіцяв, що так і буде. У його голосі не звучало колишньої показної твердості, але вперше з’явилося дещо надійніше — особиста відповідальність за сказане.

Тихий покликав Павла. Дев’ятнадцятирічний хлопець здригнувся й обережно сів поруч; Лось посунувся, звільняючи місце. Микола нагадав про хліб і цукор, принесені того дня, коли ніхто не знав його становища. Цінність учинку була не в їжі й не в майбутній вдячності. Павло допоміг людині, від якої не чекав захисту чи вигоди, а тому його рішення виявилося чеснішим за багато гучних заяв…