Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

— Ні. Просто я десять років спостерігала твою сестру за сімейними столами.

Він опустив погляд. На столі лежала дитяча машинка без колеса. Кирило постійно розбирав іграшки, бо хотів зрозуміти, «як воно там усередині працює».

— Мама не хоче мене бачити.

— Це Лариса сказала?

— Мама стояла в коридорі. Я бачив. І вона пішла.

Обличчя Олени пом’якшало.

— Літня людина, тиск, страх. Їй могли наговорити що завгодно.

— Вона повірила.

— Бо їй боляче й страшно. Не тому, що ти винен.

Тієї ночі Даниїл майже не склепив очей. Він лежав на дивані у своїй орендованій однокімнатній квартирі й слухав, як за стіною сусід дивиться телевізор, як клацає холодильник, як дощ б’є по підвіконню. Телефон світився поруч. Він раз у раз відкривав переписку з матір’ю. Останнє повідомлення було триденної давнини: «Купи, будь ласка, чай із липою». І поруч — незграбний смайлик у вигляді квітки.

Уранці він поїхав до бабусиного дому.

Ключі в нього залишалися з тих часів, коли бабуся просила іноді перевіряти вікна й піч. Лариса про це знала, але, ймовірно, давно забула.

Дім зустрів його холодом і запахом старого дерева. Трава у дворі піднялася майже до колін, мокра, липка. На ґанку валявся зламаний віник. Кухонне вікно було зачинене нещільно, рама стукала від вітру.

Даниїл увійшов до передпокою. На цвяху, як і раніше, висіла бабусина синя кофта, яку ніхто так і не наважився викинути. На полиці стояли порожні банки. На кухонному столі лежали пил, засохла муха й вицвіла клейонка з полуничним візерунком.

Він не розумів, що саме шукає. Мати говорила про старі папери. Це могли бути документи на дім, якісь розписки батька, невідомий заповіт бабусі — будь-що.

У кімнаті все збереглося майже недоторканим: ліжко із залізною спинкою, важкий сервант, покривало з оленями, старий телевізор з опуклим екраном. Даниїл висунув шухляди комода. Усередині лежали хустки, фотографії, коробка з ґудзиками, пожовклі квитанції. У найнижчій шухляді він знайшов конверт, на якому бабусиною рукою було написано: «Вірі».

Серце болісно сіпнулося.

У конверті виявилися старі довідки, свідоцтво на дім, кілька листів і фотографія. На знімку мати стояла біля груші — молода, у сукні з білим комірцем. Поруч батько тримав на руках маленьку Ларису. Сам Даниїл сидів у траві, насуплений, з дерев’яною машинкою. За їхніми спинами виднілася криниця — тоді ще без бетонної плити, з дерев’яним зрубом і воротом.

На звороті було написано: «Літо. До розмови з Р. Не забути про криницю».

Даниїл провів пальцем по останніх словах.

«Р.» — Роман. Його батько.

Не забути про криницю.

Він вийшов у двір. Дощ посилився, вітер гнав низькі сірі хмари над дахами. Десь за сусідніми будинками загавкав собака.

Криниця була за грушею. Бетонна плита, яка в дитинстві здавалася непідйомною, тепер тріснула навпіл. Один край просів. Поруч виднілися свіжі сліди: хтось недавно намагався зсунути плиту. Земля була розпушена лопатою. На мокрій траві темніли відбитки підошов.

Даниїл присів і торкнувся бруду на плиті. Свіжий.

Він випростався, зробив крок назад — і під лівою ногою земля раптом пішла вниз.

Усе сталося так швидко, що він не встиг навіть скрикнути. Мокрий дерен провалився, нога зірвалася, тіло потягло вперед. Він ударився плечем об край плити, пальці ковзнули по моху, нігті безпорадно дряпнули бетон. Потім — волога темрява, короткий глухий удар і такий різкий біль, що перед очима спалахнули білі плями.

Кілька секунд він не міг зрозуміти, чи живий.

Даниїл лежав на боці в брудній воді. Її було небагато, по кісточки, але холод пронизував миттєво. Спина палала, лікоть саднив, у коліні глухо пульсував біль. Над головою виднілося нерівне сіре коло неба. Дощ падав у криницю тонкими срібними нитками.

— Чорт, — видихнув він.

Голос пролунав глухо й чужо.

Він спробував підвестися, але в голові запаморочилося. Довелося спертися об слизьку кам’яну стінку. Камені були старі, вкриті слизом. Телефон знайшовся в кишені куртки. Екран тріснув, але засвітився. Зв’язку не було.

Даниїл увімкнув ліхтарик.

Промінь світла ковзнув по стінах, воді, корінню, що звисало згори, і раптом вихопив із темряви те, від чого в нього перехопило подих.

У стінці криниці, трохи вище рівня води, була ніша. Її колись заклали цеглою, але кілька цеглин випали. За ними темнів іржавий металевий ящик, обмотаний старою клейонкою.

Даниїл завмер. Вода стікала з волосся на обличчя. Серце билося так гучно, ніби його стукіт відлунював у камінні.

Він обережно підійшов ближче, послизнувся, тихо вилаявся. Ящик сидів міцно. Довелося тягнути обома руками, упершись ногою в стіну. Іржа сипалася під пальцями. Нарешті метал піддався, і ящик із важким хлюпанням упав у воду.

На кришці висів маленький проіржавілий замок. Даниїл ударив по ньому каменем. Перший удар нічого не дав. Після другого замок тріснув.

Усередині лежала бляшана коробка з-під печива, загорнута в кілька шарів старих пакетів. Пакети майже зотліли, але сама коробка збереглася. Він відкрив її, і в світлі ліхтарика з’явилися пачка паперів, стягнута гумкою, старий диктофон із касетою, кілька фотографій і тонкий шкільний зошит у клітинку.

Він сів просто в холодну воду й уже не відчував її…