Під час обстрілу солдат упав у стару криницю й побачив на дні те, чого ніяк не очікував

— Привіт, друже.

— Ти мене сьогодні забереш?

Даниїл подивився на Олену. Та ледь помітно похитала головою: не обіцяй, якщо не певен.

— Давай завтра, гаразд? У мене справи з бабусею.

Кирило насупився.

— Вона захворіла?

— Тиск. Нічого страшного.

Хлопчик пішов, але двері залишив прочиненими.

На кухні Олена поставила перед Даниїлом чашку чаю. Він обхопив її долонями, але так і не зробив жодного ковтка.

— Лариса каже, що я змусив маму відмовитися від частки в бабусиному домі.

Олена не перебила.

— Там нібито мій підпис. Нотаріус, папери, все як належить.

— Ти підписував?

Він підвів на неї очі.

— Лен.

— Я питаю не тому, що сумніваюся. Мені треба почути відповідь.

— Ні.

— Тоді перестань сидіти так, ніби вже визнав провину. Шукай юриста.

— На що?

— Не починай.

— У мене борг за машину, виплати на Кирила, дах у майстерні, який я досі не полагодив. Я зуб лікувати третій місяць відкладаю.

Олена дістала з шухляди блокнот, ручку й сіла навпроти.

— Лариса могла провернути таке?

— Не знаю.

— Не йди вбік. Могла?

Він згадав сестру підлітком: як вона ховала від матері зошит із поганими оцінками; як одного разу підробила підпис батька в щоденнику, а потім ридала, коли бабуся розібрала підробку за нахилом однієї літери. Згадав Ларису дорослою — зібрану, суху, акуратну, вічно з документами в прозорому файлі й фразою: «Я все контролюю».

— Могла, — визнав він. — Але навіщо тоді оформляти на мене? Якщо їй потрібен дім, простіше було б тягнути все на себе.

Олена постукала ручкою по блокноту.

— Щоб виставити тебе шахраєм. Потім мама зі страху перепише все на неї. Або ти сам відмовишся від своєї частки, бо відчуєш себе винним.

Даниїл усміхнувся без радості.

— Ти завжди так легко бачиш людей наскрізь?