Під час операції чоловік випадково почув розмову лікаря й зрозумів, що від нього щось приховують

Ресторан у старому центрі сяяв кришталем, теплим світлом і натертим до блиску деревом. Я вибрав невеликий банкетний зал із важкими шторами, м’якими кріслами й тією спокійною розкішшю, що не кричить, а просто показує рахунок. На столах стояли холодні закуски, риба, м’ясо, дорогі келихи. Оксана весь день пурхала довкола підготовки, ніби це була прем’єра її особистої вистави.

Вона вдягла сукню перлинного відтінку, що відкривала плечі, і кольє, яке я подарував зранку. Камені ловили світло й розсипали по шкірі маленькі спалахи. Оксана була красива. До болю красива. В якусь мить я навіть упіймав себе на старому звичному захопленні — й одразу відчув огиду до самого себе.

Гості прибували неквапливо. Ділові партнери з важкими обличчями й дорогими годинниками, їхні дружини, Оксанині подруги з гучним сміхом і однаково гладкими обличчями, родичі, які раділи вже тому, що їх запросили в таке місце. Я зустрічав усіх біля входу, приймав привітання, тиснув руки, усміхався.

— Миколо Романовичу, тридцять років! — плескали мене по плечу. — Оце витримка!

— Так, — відповідав я. — Витримка в мене добра.

Тарас стояв біля апаратури в кутку залу. Без краватки, у простому темному піджаку. Ми зустрілися поглядами. Він ледь помітно кивнув.

Богдан з’явився ефектно, як завжди. У дорогому костюмі, з величезним букетом білих троянд, з усмішкою людини, яка певна, що її люблять у будь-якому приміщенні, куди вона заходить.

— За молодих! — голосно сказав він, і зал пожвавився.

Він підійшов до Оксани, поцілував їй руку. Трохи довше, ніж належить другові сім’ї. Раніше я, може, списав би це на артистичність. Тепер бачив у цьому печатку власника.

Слідом прийшов Рома. Утомлений, ввічливий, трохи зніяковілий.

— Тату, вітаю, — сказав він і обійняв мене. — Пробач, затримався.

— Головне, що ти тут, — відповів я й поклав долоню йому на плече.

Мені було важко дивитися на нього. Не тому, що він був винен. Ні. Винні були інші. Але в його обличчі жила вся їхня брехня, і від цього серце стискалося так, ніби його брали в кулак.

Банкет почався. Тости лилися один за одним. Кричали «гірко», сміялися, дзвеніли келихи. Я цілував Оксану під оплески гостей і відчував смак її помади — солодкий, густий, чужий. Вона усміхалася так щиро, що майже можна було повірити в щастя.

Третім слово взяв Богдан. Він підвівся, постукав ложечкою по келиху й дочекався тиші.

— Друзі, я знаю цю сім’ю багато років, — почав він своїм м’яким, поставленим голосом. — Я бачив, як Микола працював, не шкодуючи себе. Бачив, як Оксана берегла дім, як вони ростили дітей, як підтримували одне одного. Для мене вони завжди були прикладом того, що справжнє кохання здатне пережити час.

Він говорив гарно. Про вірність. Про дружбу. Про родинне вогнище. Про чоловіків, які будують, і жінок, які зберігають тепло. Оксана промокнула кутик ока серветкою. Хтось із гостей зворушено зітхнув.

— Тож вип’ємо за цей союз, — завершив Богдан, піднявши келих. — Нехай він буде довгим, міцним і щасливим.

Я підвівся.

— Дякую, Богдане, — сказав я голосно. — Слова чудові. Ти завжди вмів говорити переконливо.

Зал притих. Я взяв мікрофон і оглянув обличчя. Усі чекали звичайної відповіді: трохи вдячності, трохи жартів, трохи сліз.

— Тридцять років — термін серйозний, — продовжив я. — За цей час можна збудувати дім, виростити дітей, заробити статки, втратити здоров’я. А можна прожити поруч із людиною й так і не зрозуміти, яку роль тобі відвели.

Оксана перестала усміхатися.

— Ви знаєте, я людина цифр, — сказав я. — Люблю звітність. Тому сьогодні, на честь нашої річниці, я підготував невеличку підсумкову доповідь. Сімейний баланс за тридцять років.

Я кивнув Тарасу. Світло згасло. На екрані за моєю спиною з’явився перший знімок.

Оксана й Богдан біля лікарні багато років тому. Зернисте старе фото. Він стоїть надто близько, рука лежить у неї на талії. У залі пройшов легкий шурхіт.

— Колю, що це? — Оксана спробувала засміятися, але сміх урвався. — Просто старий знімок після моєї виписки.

— Звісно, — погодився я. — Почнімо з історії. Будь-який звіт потребує вступу…