Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Дім Віри Никитівни стояв у кінці тихої селищної вулиці, за невисоким штахетником. Білі стіни, блакитні наличники, шиферний дах, стара яблуня на подвір’ї. Під яблунею була лавка, на якій господиня вечорами лузала насіння й перемовлялася із сусідкою через паркан. За хатою тягнувся город: помідори на підпорах, огірки, картопля, кріп, кущі смородини вздовж межі. Усе там було знайоме, міцне, таке, що не потребує пояснень.

Ліжечко Семен уже привіз і поставив у кімнаті з блакитними фіранками. Дерев’яне, з різьбленими спинками, трохи потерте, воно пахло старим лаком і чужим дитинством. Віра Никитівна застелила його свіжою білизною й повісила над узголів’ям ганчір’яного зайця, якого пошила зі старої Олесиної сукні за три вечори. Олеся поклала Лева, вкрила тонкою пелюшкою й довго стояла поруч, дивлячись, як він спить: губи трохи прочинені, темні вії лежать на щоках, крихітні пальчики стиснуті в кулачки.

Поки Олеся була в лікарні, селище гуло. Історія розповзалася від хати до хати, як тісто, забуте в теплі: повільно, але невпинно. Спершу говорили медсестри. Світлана обмовилася вдома, чоловік переказав братові, брат — своїй дружині, а та вже біля хвіртки поділилася із сусідкою. Лідія на підстанції обмовилася колегам, ті передали далі. Максим Дорош після третьої чарки за вечерею зізнався дружині, що сам не розуміє, що бачив і чув; дружина, звісно, поділилася з подругою.

До кінця тижня про жінку, підняту з дна живою, знали всі довкола. Версії різнилися. Одні запевняли, що вона бачила ангелів. Інші казали — мертвих. Треті знизували плечима: після кисневого голодування людині й не таке привидиться. Старенькі на лавках згадували всіх, хто втопився в кар’єрі, загинали пальці, плутали роки й сперечалися, хто був першим. Чоловіки в гаражах обговорювали історію тихіше, без голосінь, але з тією самою напруженою цікавістю.

У думках сходилися тільки в одному: кар’єр треба закрити.

Так говорили й раніше. Після кожного утоплення, після кожної газетної замітки, після кожного приїзду рятувальників. Говорили, вимагали, писали скарги. Потім усе впиралося в одне й те саме: кар’єр безхазяйний, колись числився за давно розваленим підприємством, документи незрозуміло де, відповідальних немає, коштів немає, повноважень бракує. Влада ставила таблички, латала сітку й розводила руками до наступної біди.

Яків Степанович вирішив іти інакше. На третій день після виписки Олесі він надяг чисту сорочку, випрасував штани — дружина навіть виглянула з кухні, бо таке траплялося хіба що на весілля та похорони, — і поїхав до місцевої адміністрації.

Стара триповерхова будівля в центрі селища давно потребувала ремонту. Біля входу лущилися колони, у коридорах пахло папером, пилом і дешевим лаком. На другому поверсі Яків знайшов кабінет голови адміністрації Іллі Семеновича Дудника. Секретарка, огрядна жінка в окулярах, із кактусом на підвіконні й календарем минулих років на стіні, сказала, що Ілля Семенович зайнятий.

Яків сів на стілець і став чекати. Чекав півтори години. Секретарка двічі пропонувала йому записатися на прийом на наступний тиждень, один раз — лишити заяву. Він щоразу хитав головою й лишався сидіти. О пів на другу двері нарешті відчинилися, з кабінету вийшов чоловік із текою. Яків підвівся. Секретарка встигла тільки вдихнути, щоб зупинити його, але він уже зайшов.

Ілля Семенович був кремезним чоловіком трохи за п’ятдесят, із червоним обличчям і великими руками людини, яка в молодості працювала не лише з паперами. Він підвів очі й не здивувався: у селищі важко було зустріти людину, якої він не знав.

— Степановичу, ти в якій справі?

Яків сів без запрошення й поклав перед ним аркуш. Рапорт був написаний від руки, рівно, без виправлень. У ньому йшлося, що затоплений гранітний кар’єр за селищем становить пряму загрозу життю й здоров’ю людей; що з 2005 року там загинули семеро людей; що вісімнадцятого липня з води було витягнуто вагітну жінку, яка тривалий час перебувала під водою; що необхідно розглянути ліквідацію небезпечного об’єкта шляхом засипання.

Ілля Семенович дочитав, поклав папір на стіл і постукав пальцями по краю.

— Ми це вже обговорювали. Не раз. Ти ж розумієш, це не канаву засипати. Там глибина яка?

— Вісімнадцять метрів.

— Отож. Скільки туди ґрунту піде? Скільки техніки? У мене таких коштів немає.

Яків мовчав. Просто дивився на нього.

Ілля Семенович заворушився в кріслі, відвів очі до вікна, знову повернувся до рапорту.

— Ну чого ти мовчиш?

— Валерій Дудник, дві тисячі дев’ятий рік, — тихо сказав Яків. — Двадцять шість років. Я його піднімав. Ваш племінник.

У кабінеті стало так тихо, що за стіною виразно дзенькнула ложечка в склянці секретарки. Обличчя Іллі Семеновича спершу налилося кров’ю, потім зблідло плямами. На скроні виступила жила. Він дивився на Якова з такою злістю, ніби хотів вигнати його негайно, і з таким болем, що злість не знаходила виходу.

— Валерка поліз туди п’яний, — сказав він нарешті глухо. — Спека була, пиво, дур у голові. Йому казали — не лізь.

— Усім казали, — відповів Яків. — Юрі казали. Наді казали. Сашкові казали. Таблички ставили, сітку тягнули. Не допомагає. Поки ця яма є, туди ходитимуть. І хтось знову лишиться на дні.

Ілля Семенович узяв рапорт і перечитав. Потім відчинив шухляду, дістав чистий аркуш і почав писати розпорядження про ліквідацію небезпечного безхазяйного об’єкта. Писав повільно, натискаючи так, що ручка мало не рвала папір. Поставив дату, підпис, печатку.

— Техніку попрошу в дорожників, — сказав він, не підводячи очей. — Ґрунт візьмемо з котловану, де ферму будують. Там землю дівати нікуди. Спробуємо впоратися.

Яків підвівся. Сказав коротке «дякую» й вийшов. На вулиці він сів у машину й довго сидів, поклавши руки на кермо. Біля сухого фонтану голуби клювали крихти. Люди поспішали у своїх справах. Світ виглядав так, ніби одне рішення на другому поверсі старої будівлі нічого не змінило. Але Яків знав: змінило.

Техніку пригнали за кілька днів. Самоскиди ходили один за одним, а жовтий екскаватор з облупленою стрілою згрібав, скидав і розрівнював важкий ґрунт. Працювали від ранку до темряви. Перші машини землі зникали у воді майже без сліду, наче кар’єр ковтав їх і вимагав ще. Потім гладінь почала мутніти, підніматися, вирувати. Вода вихлюпувалася на береги брудними потоками, пінилася, тягла за собою водорості, іржавий дріб’язок і сірі клапті донної каламуті.

День за днем вода мутніла, відступала, перетворювалася на темну багнюку, змішану з глиною. Коли роботи закінчилися, на місці кар’єру лежав рівний майданчик бурої мокрої землі. Він парував у ранковому повітрі, важкий, в’язкий, ніби ще пам’ятав глибину.

Яків приходив щодня. Стояв на краю й дивився, як ківш кидає землю туди, де раніше була холодна зелена вода. Він не командував, не втручався. Просто стояв. Водії самоскидів, проїжджаючи повз, кивали йому. Усі вже знали, чому він тут.

Останнього дня, коли екскаватор розрівнював останні гребені ґрунту, Яків розвернувся й пішов пішки. Тією самою курною дорогою, через поле, повз покинутий корівник. Тільки тепер він ішов від кар’єру, а не до нього… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇