Піднявши вагітну живою з дна, водолази не могли збагнути, як вона вижила. А вислухавши її розповідь — відмовилися пірнати знову

Максим допоміг йому натягнути гідрокостюм, перевірив редуктор, шланги, кріплення. Яків узяв ліхтар на довгому держаку, надяг маску й перед самим входом у воду затримався біля кромки.

— Якщо за двадцять хвилин не з’явлюся, сам не лізеш, — сказав він. — Викликаєш людей. Зрозумів?

Зазвичай він вимовляв це машинально. Тепер слова вийшли повільнішими й важчими, ніби кожне треба було класти на землю окремо.

— Зрозумів, — відповів Максим.

Яків ступив у кар’єр. Перші кроки дно ще тримало: щебінь, глина, каміння під підошвами. Потім земля різко пішла вниз, і вода зімкнулася довкола нього холодною зеленою товщею. Він увімкнув ліхтар і почав занурення.

Уже після трьох метрів тепло зникло. Костюм тримав, але не рятував: холод знаходив шви, тиснув на ребра, просочувався під шкіру. Видимість танула з кожним рухом. Спершу світ став мутно-зеленим, потім сірим, а глибше перетворився на темряву, де жовтий промінь ліхтаря не освітлював, а лише на мить вихоплював із мороку окремі шматки.

На п’яти метрах зі стіни кар’єру стирчала іржава арматура, обросла слизькими нитками водоростей. На восьми він обігнув покручений металевий остов — чи то частину транспортера, чи то рештки старої платформи. Яків рухався обережно, не роблячи зайвих рухів. Тут не можна було сіпатися, не можна було піддаватися поспіху. У таких місцях залізо чіплялося за людину, як жива рука.

На дванадцяти метрах темрява стала майже щільною. Ліхтар показував тільки кам’янисте дно, сірий наліт і дивні уламки, схожі то на гілки, то на кістки старої техніки. І раптом у цьому жовтому колі з’явилася вона.

Жінка лежала між двома великими валунами, на відносно рівному майданчику. На спині, рівно, ніби її акуратно поклали. Руки витягнуті вздовж тіла, темне волосся повільно ворушиться у воді. Обличчя спокійне, очі заплющені. Літня сукня обліпила великий круглий живіт.

Яків завмер. За три десятиліття він піднімав із дна всяких людей: п’яних рибалок, підлітків, дорослих чоловіків, одного разу маленьку дитину. Але вагітну — ніколи. Від цієї думки йому неприємно стиснуло горло, хоч у роті був загубник і говорити він однаково не міг.

Першим дивним було не те, що вона опинилася на дні, а те, як рівно й нерухомо лежала між камінням. Він не побачив ані мотузки, ані корча, ані заліза, за яке вона могла б зачепитися. Жінка просто лежала, ніби її тримала не сила течії й не випадковий зачіп, а сама вага цього місця. Другим дивним було обличчя. Шкіра не здавалася мертвою, губи не потемніли, риси не спотворилися. Вона виглядала не потопельницею, а такою, що заснула — тихим, глибоким, неможливим сном під дванадцятьма метрами крижаної води.

Яків змусив себе рухатися. Підплив ближче, підхопив її під пахви, відштовхнувся від каміння й пішов угору. Жінка виявилася легшою, ніж він очікував. Надто легкою. Він піднімався повільно, як учили і як сам багато років учив інших, стежачи за швидкістю й диханням. Але руки раптом стали неслухняними. Тремтіння пробігло по плечах, і він зрозумів: це не тільки холод.

Щось було не так. Це відчуття не складалося в думку, не мало форми, але повзло хребтом, як тонка крига. Яків не раз працював у темряві, у каламуті, серед заліза й мертвих тіл. Він умів відрізняти страх новачка від справжньої небезпеки. Зараз небезпеки він не бачив. Він її відчував.

Перед тим як дно зникло з поля ліхтаря, він озирнувся. Промінь ледь діставав до валунів. І на якусь частку секунди Якову здалося, що там, де щойно лежала жінка, стоять кілька постатей. Нерухомі. Темні. Обернені до нього обличчями… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇