Підозри дружини посилювалися з кожним днем, і візит до сусідньої квартири багато що пояснив

Ірина вирішила, що сусідка злякалася. Отже, розуміла: правда не цілком на її боці.

Вікторові вона тоді докладно нічого не розповідала. Увечері за вечерею лише сказала, що Артем упав із велосипеда й випадково подряпав сусідську машину.

Віктор вислухав мовчки. Найбільше його стривожила перев’язана рука сина.

— Артеме, ти б обережніше у дворі, гаразд? Особливо там, де машини стоять, — сказав він і скуйовдив хлопчикові чуба.

— Я більше так не буду, — швидко пообіцяв син. — Тату, ти велосипед полагодиш? У мене там рама погнулася.

Віктор працював автомеханіком і в очах Артема був людиною, яка може полагодити взагалі все — від велосипеда до космічного корабля.

— Полагоджу, звісно, — усміхнувся він. — Завтра подивлюся.

— Ти найкращий! — Артем схопився з-за столу й помчав до кімнати.

— Непосида, — з ніжністю сказала Ірина, збираючи тарілки.

— Увесь у мене, — вдоволено зауважив Віктор.

Після тієї історії життя начебто повернулося у звичне русло. Тільки Марина Ларіна, яка жила поверхом вище, стала для Ірини людиною, якої краще не помічати. При зустрічі Ірина опускала очі, пришвидшувала крок і не вимовляла ні слова.

У будинку, звісно, це не лишилося непоміченим. Про двох жінок почали жартувати: мовляв, справжні закляті подруги.

Віктор про холодну війну знав, але втручатися не збирався. Він вважав, що жіночі конфлікти — темні хащі, куди розсудливий чоловік не полізе без крайньої потреби. Цю думку він якось озвучив своєму давньому другові Павлові, з яким товаришував іще з юності.

Павло був розлучений і до сімейного життя ставився з похмурою усмішкою. Його власний шлюб закінчився некрасиво: дружина виявилася легковажною, довіра зруйнувалася швидко й безповоротно. Дітей у них не було, і Павло часто казав, що це єдине, за що долі можна подякувати.

— Уявляєш, що в мене коїться? — почав якось Віктор, коли вони зустрілися після роботи.

— Давай, здивуй, — усміхнувся Павло. — Які таємниці сімейного двору цього разу?