Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

Вона не брехала. Того дня вона говорила правду. Телефон у руці був теплий — нагрівся від долоні.

Олег прибрав його в кишеню. Зробив крок. Зупинився.

За вікном у кінці коридору хиталося молоде весняне листя — живе, клейке, цілком байдуже до того, що щойно сталося в цьому коридорі з однією людиною. Скляні двері лікарні вдарили його по плечу, бо він штовхнув їх недостатньо сильно й вийшов не відразу, а в два незграбні рухи, як людина, яка розучилася користуватися дверима. Надворі було вітряно й пахло бензином та листям, і цей запах чомусь ударив сильніше, ніж мав би.

Він дійшов до машини. Сів. Зачинив двері.

І не рушив із місця. Кермо було холодне — метал і шкіра, звичайна температура звичайного ранку. Олег тримав його обома руками й дивився просто перед собою: на лікарняний фасад, на ряд припаркованих машин, на чоловіка в халаті, який курив біля входу й дивився в небо.

Усе було дуже звичайне й дуже далеке, ніби між ним і цією картинкою стояло скло. Двадцять років. Він думав про те, як це взагалі можливо — зруйнувати двадцять років за кілька місяців.

Причому зруйнувати не під впливом якогось складного, багаторічного накопиченого невдоволення, не внаслідок гучної зради, яку неможливо було не помітити. А через уривок чужої розмови, який він почув у напівнепритомному стані, не бачачи обличчя, не знаючи голосу, не перевіривши жодного слова. Він бізнесмен.

Він двадцять років ухвалював рішення, від яких залежали гроші, люди, контракти. Він ніколи не підписував нічого, не прочитавши до кінця. Він завжди перевіряв.

Завжди. Крім цього разу. Телефон лежав на пасажирському сидінні.

Олег дивився на нього з тією неприязню, з якою дивляться на річ, яку треба взяти в руки, але дуже не хочеться. Потім усе ж узяв. Оксана була в списку контактів, на літеру О. Він нічого не змінював після розлучення — просто не дійшли руки, а може, не було бажання визнавати остаточність.

Він натиснув виклик і підніс телефон до вуха. Гудок. Ще один.

Ще. Він рахував їх машинально, дійшов до семи, перш ніж увімкнувся автовідповідач. Голос був записаний давно — спокійний, трохи офіційний: залиште повідомлення.

Олег натиснув відбій і поклав телефон на коліна. Почекав хвилину. Набрав знову.

Знову автовідповідач. Він відкрив повідомлення. Написав повільно, видаляючи й переписуючи кілька разів, бо кожен варіант здавався то надто коротким, то надто багатослівним, то просто неправильним…