Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

«Оксано, мені треба тебе побачити. Це терміново. Пробач…»

Надіслав. Телефон показав одну галочку, потім другу. Прочитано не було.

Він відкинувся на спинку сидіння й став чекати. За вікном чоловік у халаті докурив і пішов назад до лікарні. Приїхала швидка, розвернулася, поїхала.

Хмари рухалися швидко, вітер угорі був сильніший, ніж унизу. Оксана передзвонила за годину й чотири хвилини — він знав точно, бо дивився на годинник приблизно кожні десять хвилин і встиг зненавидіти це заняття. «Що сталося?» — сказала вона, і це не було запитанням.

Голос був рівний, сухий і втомлений — так говорять люди, які вже витратили більшу частину своїх емоцій і бережуть те, що лишилося. — Мені треба тебе побачити, — сказав Олег. — Особисто.

— Я маю тобі дещо пояснити.

— Олеже, — у її голосі з’явилося щось гостре, — мені здається, ти вже все пояснив. У суді.

— На сходах.

— Я помилився.

Мовчання.

Недовге — секунди три. Але щільне. — Де? — сказала вона нарешті. Вони домовилися зустрітися в кафе неподалік від її теперішньої адреси, вона назвала місце сама — коротко, без зайвих слів.

Олег записав на клаптику паперу, який знайшов у бардачку, хоча міг би просто запам’ятати. Просто треба було щось робити руками. Кафе виявилося невеликим: дерев’яні столики, запах свіжозмеленої кави й кориці, у кутку тихо грало щось без слів.

Олег прийшов на десять хвилин раніше й узяв столик біля вікна, бо не знав, куди себе подіти, і хотів хоча б бачити, коли вона зайде. Оксана з’явилася рівно в призначений час. Вона завжди була точною — це він теж пам’ятав.

На ній було просте темне пальто, волосся зібране. Вона пройшла між столиками, не дивлячись на всі боки, і сіла на стілець навпроти нього — без слів і без привітання. Очі в неї були червоні.

Не від сліз просто зараз — вона не плакала. Але було видно, що плакала нещодавно й довго. Офіціант поставив перед нею меню.

Вона відсунула його, навіть не відкриваючи. «Говори», — сказала вона. Олег заговорив.

Він розповідав рівно, без зайвих слів, про третій ранок у палаті, про те, як почав чути звуки раніше, ніж зміг поворухнутися. Про прибиральницю й медсестру. Про слова, які ті вимовляли впівголоса, думаючи, що ніхто не чує.

Про те, як він лежав із заплющеними очима й слухав, і як вирішив тоді ж, ще в лікарняному ліжку, ще не розплющивши очей, що знає, хто це був і що це означає. Оксана слухала. Не перебивала.

Дивилася на нього прямо, не відводячи погляду, і лише раз машинально потягнулася рукою до місця, де зазвичай стояла б чашка, хоча кави їй ніхто не приніс. Просто звичний жест. Коли він дійшов до того, що думав про аварію, що вона, можливо, не була випадковою, що він підозрював її і в цьому теж, Оксана нарешті відвела погляд.

Подивилася у вікно. Вулицею пройшла жінка з візочком — швидко, проти вітру. — Ти думав, що я хотіла твоєї смерті? — сказала вона.

Не з питальною інтонацією. Просто вимовила вголос те, що почула. «Так», — сказав Олег.

Вона не відповіла відразу. Потім повернулася до нього — повільно, як людина, якій потрібен час, щоб дібрати слова точно. — Ти двадцять років мене знав, — сказала вона тихо й дуже виразно.

«Двадцять років». І повірив словам незнайомої жінки, якої навіть не бачив. Не перевірив.

Не спитав. Просто вирішив — і все. Олег не знайшов, що відповісти.

Бо вона мала рацію, і це була та проста, незручна правда, від якої не сховаєшся за логікою чи обставинами. — Я знаю, — сказав він.

— Це не відповідь, Олеже.

— Я знаю, що це не відповідь. Кавомашина за стійкою загуділа, відміряла порцію, замовкла. Хтось біля входу сміявся — голосно, не по-кав’ярному голосно.

— Та жінка в коридорі, — сказав Олег, — була не ти. Прибиральниця подивилася на фотографію й сказала, що в тієї було чорне волосся. Я показав інше фото.

Він зупинився на секунду. — Це була Марина.

Оксана дивилася на нього.

— Кравченко, — уточнив він, хоча це було зайве. — Моя директорка. Моя однокласниця.

— Людина, якій я довірив усе і яка сама ж мені все це й підказала, і організувала, і провела. У кав’ярні грала негучна музика. Столик поруч із ними був порожній, і це було добре, бо Оксана мовчала так, що це мовчання займало простір.

— Аварія, — сказала вона нарешті, — теж вона?

— Не знаю, — відповів Олег чесно. — Але мені тепер треба це з’ясувати. Оксана взяла паперову серветку зі столу, склала її навпіл, потім ще раз — просто щоб зайняти руки.

Дивилася на цей маленький паперовий квадратик із такою увагою, ніби там була відповідь на щось важливе. «Що ти тепер збираєшся робити?» — спитала вона. І в цьому запитанні, у самому тоні, було щось таке, що Олег почув: вона ще тут.

Вона злиться, вона поранена, вона має на це повне право, але вона ще тут і ще питає. — Спершу подзвоню Романові, — сказав він. Він іще не знав, що цей дзвінок принесе те, чого він очікував найменше…