Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував
Короткі, побутові, майже лагідні за інтонацією. Олег дивився на екран телефону, де висвітилося «виклик завершено», і розумів, що в цих трьох словах — повна відповідь на всі запитання, які він міг би поставити. Роман знав.
Від самого початку. Не просто виконував чужу схему — був її частиною, можливо, від першого дня, коли приїхав, потиснув руку й сказав: «Такі жінки не заслуговують ані копійки». Олег підвівся з-за столу.
Надягнув піджак. Узяв ключі від машини. Офіс компанії був за двадцять хвилин їзди, він знав кожен поворот, бо їздив цим маршрутом сотні разів.
Сьогодні дорога здавалася довшою, ніж зазвичай, хоча заторів не було. Радіо він не вмикав. За вікном пропливали весняні вулиці, люди з кавою навинос, голуби на козирку магазину, жінка, яка ніяк не могла скласти візочок біля входу до аптеки.
Звичайний день. Для всіх, окрім нього. Марина була в кабінеті.
Секретарка спробувала його зупинити, підвелася, відкрила рота, але Олег уже відчинив двері й увійшов, і вона не встигла сказати нічого конкретного, лише щось нерозбірливе вслід. Кабінет був той самий: стіл, підвіконня, турка на плитці. Турка тихенько поскрипувала.
Пахло кавою й трохи свіжими документами — тим специфічним запахом паперу, який буває тільки в серйозних офісах. Марина сиділа за столом і дивилася на нього.
Вона не здригнулася, коли двері відчинилися. Не відсунулася. Просто сиділа — рівна спина, руки складені перед собою, обличчя цілком спокійне.
Ніби чекала. «Зачини двері», — сказала вона. Олег зачинив.
Підійшов до столу. Сів навпроти — не тому, що хотів сидіти, а тому, що стояти було б театрально, а йому зараз було не до театру. «Ти знала?» — сказав він.
«Так», — відповіла Марина просто. «Аварія?» — спитав він, і голос його став глухішим. «Теж ти?» Марина трохи насупилася, в її очах майнуло щире здивування.
— Аварія?
— Ні, Олеже. Я не вбивця. А машина на мокрому шосе — це просто фізика. Але коли ти впав у кому, я зрозуміла, що доля дала мені шанс…
