Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

Цифри не брешуть. Це було єдине, у що Олег вірив твердо, ще з тих часів, коли тільки починав, і в нього не було нічого, крім таблиці в ноутбуці та звички двічі перевіряти кожен рядок. Цифри не брешуть, люди брешуть.

Цифри просто показують те, що є. Він сидів за столом в орендованій квартирі, перед ним лежали роздруківки — ті самі документи, які він підписував місяць за місяцем, не дивлячись, довіряючи. Генеральна довіреність.

Договори управління. Переоформлення. Він читав їх тепер уважно, рядок за рядком, як читають те, що вже запізно скасувати, але необхідно зрозуміти.

Картина складалася повільно й огидно чітко, як проявляється знімок у кюветі з хімікатами. Активи були не просто під управлінням Марини. Вони перетекли в структури, де її ім’я або стояло напряму, або було приховане за одним юридичним шаром, досить тонким, щоб за бажання його прибрати. Роман фігурував як проміжна ланка — технічно чиста, функціонально необхідна.

Це був не захист бізнесу. Це було захоплення. Акуратне, юридично грамотне, вибудуване на його власному підписі.

І підписав це все він сам. Добровільно. З вдячністю.

Олег відклав останній аркуш. Подивився на свої руки, що лежали на столі. Звичайні руки, нічого особливого.

Він узяв телефон і набрав Романа. Гудки йшли довго — чотири, п’ять. Олег майже вирішив, що той не візьме.

Але на шостому гудку в трубці клацнуло. «Так», — сказав Роман. Голос був спокійний.

Надто спокійний для людини, якій дзвонять несподівано. — Романе, — сказав Олег, — я був сьогодні в лікарні. Говорив із прибиральницею.

Тією, що працює на третьому поверсі неврології. Мовчання. Секунда, може, дві.

— І?..

— Жінка в коридорі, — провадив Олег рівно, — та, яку я прийняв за Оксану. Це була Марина. Прибиральниця впізнала її за фото.

Тиша на тому кінці дроту тривала досить довго, щоб стати відповіддю. А потім Роман засміявся. Неголосно.

Не зло. Тихо й майже м’яко, як сміються з чогось, що водночас безглузде й закономірне. Так сміються люди, яким не треба нічого приховувати, бо приховувати вже нічого.

— Олеже, — сказав він, — ну ти й дурень. І поклав слухавку. Три слова…