Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

Зала судових засідань пахла старим папером і батареями, які топили так, ніби за вікном був січень, а не квітень. Дерев’яні лави розсохлися й ледь поскрипували при кожному русі. У цьому звуці було щось церковне, ніби сама зала нагадувала присутнім: тут треба поводитися тихо.

Адвокат Оксани, немолодий чоловік у сірому костюмі з портфелем, який явно пам’ятав кращі часи, приїхав на перше засідання з виглядом людини, готової до серйозного бою. Поїхав — із виглядом людини, для якої цей бій закінчився раніше, ніж почався.

Він гортав документи, робив нотатки, консультувався з колегами в перервах, але щоразу повертався з тим самим виразом обличчя. Активи філігранно виведені через ланцюжок фірм-одноденок і переоформлені на структури Романа. Усе чисто, підписи справжні.

А оскаржити це тепер майже неможливо. Якби Оксана дозволила накласти арешт на рахунки в перший же день шлюборозлучного процесу, шанси були б. Але вона тоді навідріз відмовилася воювати з хворим чоловіком.

А тепер було пізно. На третьому засіданні він підійшов до Оксани в коридорі. — Я попереджав, що не можна пускати це на самоплив, Оксано, — сказав він упівголоса, дивлячись кудись убік.

— Я зробив усе, що міг. Але тепер нам нічим крити. Оксана стояла біля вікна, за яким було сіре квітневе небо й ще голі дерева.

Вона кивнула. Адвокат пішов. Вона лишилася стояти й дивитися у вікно ще довго після того, як його кроки стихли в кінці коридору.

Роман з’являвся на кожному засіданні. Сідав поруч з Олегом, трохи позаду — не як учасник процесу, а як той, хто прийшов підтримати. Діловий, спокійний, у доброму пальті.

Перед початком останнього засідання він поплескав Олега по плечу — коротко, по-чоловічому — і неголосно сказав:

— Усе правильно робиш, брате. Усе правильно. Олег не відповів.

Лише поправив манжет сорочки під піджаком і подивився вперед, туди, де суддя розкладала на столі папери. Оксана сиділа через прохід, у темно-синій сукні, яку він колись любив на ній. Волосся зібране, обличчя спокійне — той самий напружений, болісний спокій, який дається великими зусиллями й тримається рівно доти, доки щось його не порушить.

Вона була біла. Не бліда — саме біла, ніби колір покинув обличчя разом із розумінням того, що відбувається. Олег не дивився на неї.

Жодного разу за все засідання. Дивився у вікно — там хиталася гілка тополі, не по-весняному гола. Дивився на руки, складені на столі.

Дивився на суддю, на її окуляри, на склянку з водою, якої вона так і не торкнулася. На годинник. На двері.

Тільки не на Оксану. Це вимагало зусиль. Не таких, яких він очікував, і це саме по собі було неприємним відкриттям.

Суддя оголосила рішення рівним голосом, без інтонацій, як читають уголос інструкцію до техніки. Олег чув слова, але вони доходили до нього з якимось запізненням, по одному. Активи.

Довіреність. Правомірно. Вимоги щодо майна — відхилити.

Шлюб — розірвати. Роман позаду видихнув — тихо, із задоволенням…