Після аварії мільйонер удав, що не прийшов до тями, і почув розмову, якої зовсім не очікував

Оксана не ворухнулася. Лише її адвокат торкнув її за рукав — обережно, як торкаються чогось, що може розсипатися. Вона встала механічно, взяла сумку, пішла до виходу.

Йшла рівно, не дивлячись на всі боки. Підбори її туфель стукали по кам’яній підлозі — чітко, розмірено, як метроном. На сходах суду було сиро.

Квітневий вітер ніс запах прілого листя й близького дощу. Олег спустився, не озираючись. Роман лишився на сходах, дістав телефон, відволікся на щось.

Олег уже дійшов до краю майданчика, коли його схопили за рукав. Пальці тримали міцно, але не агресивно — так, що він відчув: його не просять зупинитися, його зупиняють.

— Олеже.

Він обернувся. Оксана стояла за два кроки. Вітер тріпав пасмо волосся, що вибилося.

В очах — не злість, не образа, а щось важче: розгубленість людини, яку розбудили серед ночі й сказали, що її дому більше немає. — Поясни мені, що відбувається, — сказала вона, і голос не здригнувся лише тому, що вона дуже старалася. — Я нічого не розумію.

— Зовсім нічого. Олег дивився на неї. Вітер штовхнув його в спину.

Десь за спиною грюкнули двері суду. — Ну що, дочекалася кінця? — вимовив він тихо. Вона кліпнула.

— Що?

— Ти чула?

— Олеже, я не… — Вона похитала головою. — Про що ти говориш?

Він заговорив — рівно, без натиску, як людина, яка вимовляє це не вперше, а тільки вголос — уперше. Розповів про третій ранок у лікарняній палаті.

Про шарудіння швабри. Про голос прибиральниці, літньої жінки, яка не знала, що він чує. Про слова, які та переказувала медсестрі.

Жінка говорила телефоном у коридорі, сказала, що не може дочекатися, коли все скінчиться, і що тоді все стане тільки її. Оксана слухала. Її обличчя змінювалося в міру того, як він говорив, не в бік провини чи збентеження, а в бік чогось іншого.

Вона дивилася на нього так, як дивляться на людину, яка цілком щиро розповідає про те, чого не було. Коли він замовк, вона не кинулася виправдовуватися. Не підвищила голосу.

Вона просто стояла й дивилася на нього, і в цьому погляді було щось таке тихе й таке абсолютне, що в нього на секунду перехопило подих. — Олеже, — сказала вона нарешті, — я цього не говорила. Ніколи.

— Ні телефоном, ніде. Я клянуся тобі.

— Оксано…

— Ні.

Вона не підвищила голосу, але щось у ньому стало твердішим. — Я три дні не йшла з лікарні.

— Я спала на стільці. Я чула щоразу, як відчиняються двері твоєї палати. Голос усе ж здригнувся — зовсім трохи, на одному слові.

— Я не могла дочекатися, коли ти розплющиш очі. Не коли «все скінчиться». Вітер пройшовся сходами, підняв дрібне сміття біля краю тротуару.

Удалині грюкнули дверцята машини. Олег дивився на неї. Щось у ньому хотіло сказати: «Я знаю».

Щось інше, гучніше, говорило: «Запізно перевіряти». — Я більше не вірю тобі, — сказав він. — Жодному слову…