Після канікул у бабусі донька повернулася зовсім іншою, і ввечері я зрозумів, що вона щось приховує

— просив він.

У слухавці відразу з’являвся голос Валентини Павлівни:

— Ой, Андрійку, та вона зараз по двору босоніж носиться, я її впіймати не можу. Давай завтра, гаразд?

— Давайте вранці.

— Вранці вона спить так міцно, що не добудишся. Повітря, рух, розумієш. Не те що ваші бетонні стіни.

Наступного дня відбувалося те саме. То Аліса нібито купалася, то заснула, то допомагала бабусі, то побігла до пса. Андрій слухав, погоджувався і не тиснув.

Не тому, що був дурним. Просто людина, яка звикла довіряти близьким, не одразу допускає думку, що ці близькі можуть потай будувати щось проти неї.

Аліса повернулася в неділю ввечері.

Андрій вийшов зустрічати її й зрозумів усе раніше, ніж устиг дібрати слова. З машини вийшла не та дитина, яку він проводжав два тижні тому.

Дівчинка тримала валізу обома руками, підійшла й обійняла його коротко, майже офіційно. Не повисла на шиї, не заторохтіла про Тошку, сирники, яблуню, гойдалку. Просто відступила й опустила погляд.

— Ну що, мала, як канікули?

Він присів перед нею.

— Нормально, тату.

Два слова.

Аліса, яка раніше починала розповідати ще в машині, перебиваючи сама себе від захвату, тепер мовчала так, як мовчать дорослі, коли їм наказали не говорити зайвого.

— А сирники?

— Смачні.

— З начинкою впоралися?