Після отримання диплома син почув зізнання батька й відповів так, що в залі запала тиша
Після смерті Лариси наше життя перетворилося на пошук. Не на спокійний, акуратний, як робота з архівною текою, а на гарячковий, неспокійний, наповнений страхом, що ми можемо запізнитися навіть тепер, через двадцять п’ять років.
Назар Кирилович узявся за справу з такою серйозністю, якої я раніше в нього не бачила. Він надсилав запити до старих лікарень, піднімав записи про зниклих новонароджених, шукав судові й поліцейські матеріали, які давно припали пилом. Артем узяв відпустку на роботі й майже перестав бувати вдома. Він сидів у кабінеті адвоката до пізньої ночі, переглядав списки, копії журналів, старі медичні виписки, вицвілі нотатки в архівних справах.
Я приносила їм їжу в контейнерах, ставила на край столу й виходила, якщо бачила, що вони знову натрапили на порожнечу. Іноді, проходячи повз прочинені двері, я чула голос Артема:
— Дата підходить, але час — ні.
Або:
— Тут дитину знайшли через два дні, отже, не ми.
Або зовсім тихе:
— Якщо мати померла, хто подав заяву про зникнення? Батько? Родичі? Чому немає збігів?
Найважче було дивитися, як він сподівається й одразу змушує себе не сподіватися. Після кожного можливого збігу в ньому спалахувала іскра, але він тут же гасив її, ніби боявся знову повірити й знову бути ошуканим.
Однієї ночі, коли дощ стукав у вікна так наполегливо, ніби хтось кидав у скло дрібні камінці, у двері подзвонили. Було вже пізно. Я відчинила й побачила Назара Кириловича. Плащ у нього був мокрий, волосся прилипло до чола, в руці він тримав товсту теку.
— Марино, — сказав він хрипко, навіть не привітавшись. — Покличте Артема.
Я відчула, як серце ухнуло вниз.
— Ви знайшли?
Він увійшов до передпокою, зняв окуляри, протер їх, але від хвилювання знову надів криво.
— Здається, так. Не просто збіг. Усе сходиться.
Артем вийшов із кабінету майже одразу. На ньому була домашня сорочка, рукави закочені, обличчя втомлене. Він побачив теку й зупинився.
— Кажіть.
Ми сіли у вітальні за той самий стіл, за яким колись Олег оголосив про розлучення. Тепер на ньому лежали інші папери — не брехня, а шлях до правди.
Назар Кирилович розкрив теку й дістав кілька пожовклих копій.
— У ніч вісімнадцятого грудня, в одній із найкращих міських лікарень, у платному відділенні, народила жінка на ім’я Оксана Гордієнко. Її доправили туди у тяжкому стані. За тиждень до пологів в аварії загинув її чоловік, Дмитро Гордієнко. Він був єдиним сином Романа Ярославича Гордієнка, впливового підприємця, і його дружини Софії Миронівни, колишньої викладачки.
Артем заплющив очі. Його пальці вп’ялися в край столу.
— Чоловік загинув за тиждень до пологів?
— Так, — тихо відповів Назар Кирилович. — Оксана пережила найсильніший стрес. Пологи почалися раніше строку, але дитина народилася живою. Хлопчик. Час народження — двадцять три тридцять.
Я мимоволі прикрила рот долонею.
— Браслет…
Адвокат кивнув і дістав фотографію. На ній був молодий чоловік із відкритим обличчям і м’якою усмішкою. У руках він тримав шматочок дерева, а поруч лежав ескіз дитячого браслета.
— Це Дмитро, батько Артема. За словами родичів, він сам вирізав дерев’яну заготовку незадовго до смерті. Хотів, щоб у сина була перша річ, зроблена руками батька. Коли дитина народилася, Роман Ярославич, дід, сам дорізав на пластинці дату й час. Плакав просто в коридорі. Попросив медсестру зав’язати браслет на зап’ясті немовляти.
Артем узяв фотографію. Довго дивився на обличчя чоловіка, якого ніколи не знав.
— Він схожий на мене?
Я не хотіла відповідати першою, але схожість була очевидною. Лінія чола, форма очей, навіть нахил голови.
— Так, — сказав Назар Кирилович. — Дуже.
Він перегорнув наступну сторінку.
— Після пологів у Оксани почалася сильна кровотеча. Лікарі боролися за неї, персонал був у паніці. У ці хвилини дитина зникла з палати. Згодом з’ясувалося, що охорону відволікла метушня, а камери в тому крилі тієї ночі працювали з перебоями. Оксана померла, так і не побачивши сина після пологів. Коли дідусь і бабуся зайшли до палати, колиска була порожня.
Артем різко підвівся й відійшов до вікна. Кілька секунд він стояв спиною до нас, не рухаючись.
— Вони шукали?
— Усі ці роки, — відповів адвокат. — Були заяви, приватні розслідування, оголошення, перевірки лікарень, дитячих закладів, чуток, шахраїв. Вони витратили величезні кошти й сили. Але Лариса надто швидко сховала тебе в чужій сім’ї, з іншим прізвищем, у цілком звичайному житті. Ніхто не подумав шукати там.
Я дивилася на сина й відчувала, як у грудях змішуються радість і біль. Радість — бо його не покинули. Біль — бо десь двадцять п’ять років жили люди, які щодня уявляли його обличчя й не знали, чи він живий.
За вікном раптом почувся звук машин, що під’їхали. Назар Кирилович повернув голову.
— Я мав попередити. Я зв’язався з Гордієнками сьогодні вдень. Вони не змогли чекати.
Артем обернувся. На його обличчі відбився переляк — такий несподіваний і дитячий, що я одразу підійшла до нього.
— Я поруч, — сказала я…
